Іван ЛЕВЧЕНКО
ДУРНІВ ВИСТАЧАЄ
Казка для дітей старшого віку

Не за далекими морями,
А тільки вийди за поріг —
У зграйці разом з горобцями
І казка випурхне з-під стріх…

А цю повідала сорока,
Мені принісши на хвості.
Я ж, не моргнувши навіть оком,
Її всім хочу повісти.

Так от, в селі однім… Забув лиш,
Як називалося село:
Чи то Калач, чи навіть Бублик…
А, може, й Борошном було…

Як у Малій Токмачці жив я,
Запам'яталися мені:
І Омельник, і Білогір'я,
Й Комишуваха, й Копані...

А тут убий — не пригадаю,
Бо й пам'ять вже давно не та.
Та й мешкаю, щоб не збрехав я,
Вже років сорок у містах:

То Запоріжжя, то от Київ,
То Севастополь, як був наш…
А от в село лиш на гробки я
Померлих їжджу поминать.

Отож назвем село Медяник,
Хоча й Пиріг було б не гріх:
Для казки те і те пристане.
Але обійдемо Пиріг.

Так от в Медянику отому
Свій доживав поважний вік
Із жінкою один сірома.
Мав трьох корів той чоловік.

Роки минули. Постаріли
Корівки: час і на базар.
"Піди продай їх, жінко мила,
Бо ніколи мені", — сказав

Їй якось восени господар:
Він сіять мав озимину.
"Дадуть по тисячі — погоджуйсь!
За кожну!" — так навчав жону.

Бо знав і він, й нам не секрет це,
Що мала розум не сповна,
Зате була із добрим серцем
Його обраниця-жона.

Таку, хто хоче, заморочить,
Бо ж тьма пройдисвітів отих,
Що задурити можуть очі —
І на базар не треба йти…

А тут — торгівля: кури, свині,
Корови, коні… Галас, писк.
І тільки й чути скрізь єдине:
Купи-продай, продай-купи!

На подив: жінчині корови
Найкращі виявились там.
Тож і за кожну твердо мовить:
"Платіть дві тисячі — продам!"

"От чоловіка подивую, —
Про себе жінка бубонить. —
А то, бач, все не так роблю я…
Тепер поладжу, певно, з ним".

Аж тут знайшлись і покупці їй.
Якби ж те відала стара:
На шахраях — тих лиходіях —
Нема де ставити тавра!

І почалась розмова дивна:
"Корови гарні — візьмем їх.
Та тільки от лиха година —
Не вистачає коштів всіх.

Тому лишаємо в заставу
Одну корову. А за мить
Додому гроші вам доправим,
Щоб ще і третю докупить".

"Хай так!" — подумала дружина.
І ті погнали двох корів.
Вона — додому. Корівчину
Загнала весело у хлів.

До чоловіка миттю в хату
(Він після поля ліг спочить)
Та й почала розповідати,
Як продала двох корівчин.

Старий зібравсь лічити гроші,
А їх нема. Нема й корів.
Він тільки вигукнув: "Мій Боже,
Тяжкий я заподію гріх:

Уб'ю її, якщо не стріну
Таку ж дурепу в світі десь…"
Узяв ціпок. Надів свитину.
І в путь далеку йде та йде.

На другий день десь по обіді
Йому навстріч з волами віз.
І жінка стоячки ним їде:
Везе солому, сіно й хмиз.

І чоловік питає в неї:
"Чом ти стоїш, а не сидиш?"
"А сяду, — жіночка на теє, —
Волам тягти тоді трудніш!"

За мить цікавиться у нього:
Мов, нетутешній, звідки він?
"Та от із неба впав, небого.
І шлях шукаю на той світ".

"А ти мого там чоловіка
Не бачив раптом — вмер торік?"
"Та я ж од нього тільки-тільки.
Бідує там твій чоловік!

На себе сам уже не схожий:
Худий, в дранті, як той жебрак.
Просив узяти в тебе грошей,
І сала, й всякого добра".

А удова була багата.
Що він сказав, дала всього.
Потому стала знов питати
Про чоловіка про свого:

Мовляв, аби він був навідавсь
Хоча б на день додому знов.
"Ні, він пасе там кіз, — повідав
Гість удові, — не до розмов!

При справі кожен там — на небі:
Той сіє жито, інший — жне.
А я засидівся у тебе:
Боюсь, розшукують мене!"

І він чкурнув з трьома мішками,
Що тільки й бачили його.
Аж тут і син зайшов до мами:
Вдова про стрічного свого

Усе синочку розказала.
Звичайно ж, і про татуся,
І про добро, про гроші й сало…
Щаслива — аж світилась вся!

Син тільки й мовив: "Мамо, мамо!"
Сів на коня. Й мерщій — учвал!
Догнав старого із мішками,
Що під вербою спочивав.

Мішки той поскладав під себе,
Уперся сам в вербу собі,
Як-от атлант тримає небо
Чи равлик дім свій на горбі.

Син запитав, чи той не бачив
Кого з мішками? Ув одвіт
Старий: "Та йшов один, юначе,
Сказав, що ніби на той світ...

А я ж оце вербу тримаю,
Бо відпущу — геть щезне все!
Стань замість мене — постараюсь
З тим повернутись дідусем.

Бо бачу: кінь прудкий у тебе.
Став хлопець — вперся у вербу.
Старий — на коника й до себе
Додому ввечері прибув.

З добром мішки несе до хати.
Від страху жінка аж тремтить.
"Живи — їй каже. — Убивати
Не буду. Є й дурніш, ніж ти!"

Веде конячку. Напуває.
По гриві гладить золотій.
… А дурнів справді вистачає:
Сповна і в казці, і в житті.

Мене це дуже непокоїть,
Тому й подав я голос свій.
Зима йде, й дурень — під вербою:
Підпер її — рятує світ…

Він твердо вірить — щезне все-все,
Хай лиш відійде від верби...
В житті від дурнів всі ексцеси.
Якби ж не дурні… Ех, якби!

Але біда не в них, вважаю:
Розумних більше, ніж дурних!
Біда, хто хижу душу має
І надурити прагне всіх.

Підступні плани, хитра мова
І темні справи — цим живуть,
Допоки ґав ті дурні ловлять.
І в цьому, власне, казки суть.

Читачу мій, ходи здоровий,
Остерігайся шахраїв:
Он бачиш — дві ведуть корови…
На що подвигне завтра їх?

17 листопада 2014 року