Галина КРУК
НОВОРІЧНА КАЗКА

Ніхто не знає достеменно, хто вигадав святкувати новий рік. Можна почути багато версій цієї таємничої традиції: мовляв, її вигадали продавці ялинок і всіляких ялинкових прикрас. Інші ж подейкують, що новий рік виник з милості якогось міністра часу, який умів рахувати лише до 365 чи то 366 (він сам не пам'ятав цього і тому деякі роки мають 365, а деякі — 366 днів). А потім, хоч-не-хоч, у всій країні мусив наступати новий рік. Або, можливо, вам доведеться почути й зовсім банальну причину приходу нового року — буцімто, усе через те, що за 365 з лишком діб Земля обертається довкола Сонця. Не вірте цьому! Насправді із новим роком усе було не зовсім так, а точніше — зовсім не так. Але не будемо починати здалека, тим паче, що історія з тим достославним і загальнолюбленим святом трапилася у нас із вами під самісіньким боком. І трапилася вона не з будь-ким, а з чотирирічним хлопчиком Ярком-Марком і з двома кумедними хрумликами — Голяком і Босяком.

Хрумлики — то такий непомітний хатній народець, що варто десь комусь мимоволі сказати "хр-р-рум!", як вони одразу ж з'являються і неодмінно потрапляють у якусь історію. Голяк і Босяк були диванними хрумликами, бо мешкали вони в старенькому, ще бабусиному дивані. От тільки скочить Ярко-Марко на той пружинний диван, щоб погойдатися (а хто ж цього не любить!), як пружини відразу ж смачненько хр-р-румнуть, отак солодко і багатообіцяюче — "хр-р-р-рум" , щоб потім підкинути хлопчика аж під самісіньку стелю. А тут відразу і хрумлики вилазять — осьдечки, прямісінько рукою подати. Оцей — кругленький, із пухнастим животиком і тоненьким голосочком — то Голяк, бо жодне вбрання на ньому не сходиться і він змушений ходити наголяса. Але не журіться, у нього густа вовна і через те йому зовсім не холодно навіть у найлютіші морози. А отой — цибатий і худющий, як трісочка — то, звичайно ж, Босяк. Він такий високий, що йому важко згинатися, аби зашнурувати свої черевики, то ж він їх ніколи не носить.

Зазвичай хрумлики до обіду б'ють байдики, а пообіді стріляють бомків, хоч часом трапляється і навпаки — спочатку вони стріляють бомків, а вже потім б'ють байдики. І минають їх дні одноманітно. Іноді вони допомагають Яркові-Маркові робити пречудові хатні збитки і тоді їм усім діставалося на горіхи. Щоправда, хлопчикові дістається удвічі більше, бо що то значить — мати аж два імені!

— Ярку! — схвильовано кричить у таких випадках мама. — Навіщо ти розмалював стіну в передпокої зеленим фломастером?!
— Марку! — запитує його тато із прихованою погрозою в голосі. — Ти не знаєш, бува, кому й навіщо знадобився мій мобільний телефон??

І тоді бідолашний Ярко-Марко не знає, що робити насамперед — чи то пояснювати мамусі, що зелений колір заспокоює нерви (так казали вчора в передачі про здоров'я), чи запевняти татка, що його мобільник так жалібно пищав, що Ярко-Марко мусив погодувати його цукерками із кришталевої вази, яка при цьому ненароком упала із шафи і випадково розбилася. І тоді навіть хрумлики нічим не можуть зарадити в цій плачевній ситуації.

Але наша історія з новим роком почалася з того, що одного прекрасного зимового ранку Босяк витягнув зі Скрині Усілякого Добротного Мотлоху останній день і скрушно пробасував:

— От халепа, лише один-однісінький день і більше нічого!
Так завжди буває, коли в найневідповідніший момент у домі закінчуються якісь необхідні припаси і треба терміного бігти до магазину. Голяк лише похнюплено чмихнув на це щось на зразок "мені так шко-о-о-да" і одразу діловито перепитав:
— А ти добре шукав? Може, він десь у шпарку закотився?

Але то була чиста правда — у скрині не лишилося жодного дня: ані свіженького весняного у блідорожеві квіточки, ані спекотного літнього із запахом скошеної трави, ані навіть дощового осіннього із його незмінним "чав-чав" під ногами. І що тут поробиш — хоч сядь і плач!

— Казав же я тобі — запаси на зиму треба робити, — затягнув своєї улюбленої пісеньки Голяк, — різні там конфітури і мармуляди. Можна було хоча б заквасити кілька баночок отих скороминущих днів. А ти все — міщанська звичка і міщанська звичка! От і сиди тепер серед зими без жодного дня за щокою, тобто я хотів сказати — за душею.

Сумний і невеселий сидів хрумлик Босяк на диванному бильці. Жодна геніальна ідея не спадала йому на думку і не тішила його. Босяк чухав себе лапкою по потилиці, ставав із ніг на голову, аби якась мудра думка дійшла туди, але нічого не допомагало. Де його взяти — отой день — може, позичити в когось? І Босяк відчув себе таким маленьким і безпорадним, що аж заплакав.

— Ну не плач, мій хрумкенький, ми щось обов'язково придумаємо! — втішав його Голяк. — От побачиш!
— А я і не плачу, просто в мене в організмі підвищена вологість. — шмигнув носом Босяк. Бо справжні хрумлики не плачуть, хіба що рідко і тоді, коли іншого виходу немає.

Але насправді вихід скоро знайшовся — прибіг Ярко-Марко, посадив хрумликів у кишеню і поніс їх на кухню, бо саме там жила старезна і страшно мудра тітонька Рипля. Вона була єдиною, хто міг тут чимось допомогти.

Тітонька Рипля мешкала на другому поверсі кухонної шафки за адресою вулиця Цинамонова, 3. Знайти її хатку було дуже непросто, бо стояла вона аж на цілим рядом високих баночок з гоноровими вивісками "Кава", "Зелений чай", "Цукор-пудра" і багато чого іншого, що Яркові-Маркові заборонялося куштувати на смак. Тому він висадив Голяка і Босяка на потрібну поличку і сумовито помахав їм услід рукою. Бо навіть найменший хлопчик занадто великий, щоб мандрувати підвісною кухонною шафкою у товаристві двох маленьких хрумликів.

Тож поки Ярко-Марко стеріг усі підходи до кухонної шафки, Голяк і Босяк чимчикували між баночками, скляночками і пуделками прямісінько до оселі тітоньки Риплі. Аж раптом щось страшне і велике стало на їх шляху і грізно спитало:

— Ви куди, малявки?
Далі воно дзвінко клацнуло і вперлося чимось гострим і холодним у пухкенький Голяків животик.

— О-йо-йо-йой! — заволав перепуджений Голяк і покотися назад, Босякові під ноги.
— Ти-и-ик... Ми-и-ик... Ми-и-и до тітоньки Риплі.. — затинаючись, промимикав Босяк, який з усіх сил намагався не тремтіти. А оскільки нічого жахливого за тим не трапилося, то він вже сміливіше спитав: — А ти хто такий і по якому такому праву нас лякаєш?!.

— Та я, власне, і не думав вас лякати, але порядок є порядок, а я його тутешні страж, — уже примирливіше відповіло Щось і вже зовсім тихенько докинуло: — І тому я мушу пхати свій порцеляновий носик у чужі справи...

Але весь цей шум-гам-трарарам не був даремним, бо тітонька Рипля знайшлася сама. Вона вилізла зі своєї старої ручної кавомолки і уважно оглянула всіх по черзі через свою льорнетку, присвічуючи собі ліхтариком: спочатку кругленького Голяка, який закотився у самісінький кутик полиці, потім зворохобленого Босяка, а насамкінець — плескатий чайничок для заварки із задертим порцеляновим носиком. Чайничок присоромлено потупив очі, зашарівся і почав плутано пояснювати тітоньці:

— Я ото стежив за порядком... як оці двоє, ідучи рядком... не хотіли сказати мені порядком, хто вони є... і я, як ото годиться, закликав їх до порядку... бо нікому не вільно порушувати порядок, який я стережу так радо... правдою і неправдою...
Тут Задерикуватий Чайничок зовсім заплутався у своїх поясненнях і тітоньці Риплі не лишалося нічого іншого, як запросити усіх на чай із крихтами минулорічного струдля. У тітоньки Риплі був рипучий голос. Воно то й не дивно, бо тітонька жила на світі віддавна, певно, іще з часів преславного круля Гороха, коли було ще землі троха. А що доводилося їй рідко говорити (бо ж не часто трапляються такі дорогі гості, як диванні хрумлики!), то голос її потроху заржавів і тепер ним хіба лякати неслухняних дітей, які завжди лізуть, куди їх не просять.

— Хру-у-ум! — ввічливо погодився з тітонькою Голяк, розгризаючи крихти струдля.
— Хру-у-ум! — підтвердив Босяк. І тітонька лишилася задоволена їх апетитом.
Врешті-решт, коли було віддано належну шану усім наїдкам і напиткам, хрумлики чемненько подякувати і навперебій заходилися пояснювати тітоньці свій клопіт:
— Любесенька тітонько, у нас закінчилися дні... жоднісінького, навіть найменшого... може, ви маєте про запас зо двійко-трійко?.. може, можете навіть позичити?.. ми обов'язково віддамо вам наступного року...

Тітонька Рипля їх уважно вислухала, зо годинку подумала, пошукала у численних шухлядах і шухлядках свого креденса, зважила всі "за" і "проти" і сказала їм отаке:
— Я розумію ваш клопіт, але й у мене закінчилися дні. Я не тримаю їх про запас, бо, то кожному звісно, продукт делікатний і легко псується — його можуть поточити молі, він може струхлявіти і вкритися цвіллю. Але є одна рада. З давніх давен повелося, що коли у всіх одразу закінчуються дні, тоді приходить новий рік, у якому є так багато новесеньких, блискучих і хрустких, різнокольорових і веселих днів!
— Ти ба... — зачудовано протягнув Босяк. — Але звідки він приходить?
— І з чого він починається? — докинув своє слово Голяк.
— А це не загрожує загальному порядкові? — занепокоївся носатий Чайничок.

Тітонька Рипля знову трішечки подумала, якусь там годинку-другу, не більше, а тоді прорекла своїм рипучим голосом:

— Я пам'ятаю ті солодкі часи, коли приходив новий рік. Тоді я була ще зовсім маленькою дівчинкою, мешкала в маленькій скрипці і мала голосочок, тоненький і співучий, як струна... — тітонька Рипля замріяно прикрила очі, бо ті далекі часи вже не можна було розгледіти навіть крізь її чарівну льорнетку. — Прихід нового року впізнавали по тому, що за вікнами випадало багато цукру, люди садили удома пахучі й колючі дерева, на плиті булькотіло, шкварчало, збігало і пахло, а по квартирі нипав Жахливий Зелений Пилосмок. Це чудовисько оглушливо ревіло, зазирало в кожен кутик і поїдало все, що траплялося на його шляху. Це були незабутні часи, скажу я вам. А потім усі заворожено дивилися на балакучу тумбу у вітальні, питали один одного "Коли він нарешті закінчить молоти дурниці?" і пильно стежили за великою стрілкою годинника...

— А тоді приходив новий рік? — нетерпляче перепитав Босяк, коли тітонька Рипля замовкла надовго.
— А чи може якось новий рік обійтися без... теє... без... ви тільки не подумаєте, що я його боюся... без Жахливого Зеленого Пилосмока? — несміливо озвався Голяк. Але тітонька Рипля уже смачно посапувала, втомлена такою довгою розповіддю.

— Цей сон надовго, — попередив хрумликів Чайничок і вони нехотя відкланялися. Бо, самі погодьтеся, не дуже то приємно сидіти в гостях, коли хтось так солодко спить. Тим паче, що внизу під шафкою їх чекав Ярко-Марко, який вже добряче знудився від цього важкенного заняття.
У кількох словах хрумлики переказали Яркові-Маркові все, що розповіла їм тітонька Рипля.

— Оце ж нарешті справжня пригода, повна незбагненних таємниць, із страхітливими смоками й усілякими небезпеками! Почнемо із Пилосмока, здається, я знаю, де його шукати! — невідомо чого втішився Ярко-Марко і хрумлики лише здивовано перезирнулися. Їм зовсім не хотілося починати з Жахливого Зеленого Пилосмока — ану ж бо Пилосмок теж надумав розпочати саме з них! Але якщо вже Ярко-Марко щось хоче, то обов'язково зробить, навіть якщо це потім вилізе йому боком. — Ходімо, Голяку, гайда, Босяку! Туди, де нас чекає Пилосмок!

А Жахливий Зелений Пилосмок зовсім навіть їх не чекав. Він давно вже був не Жахливим, бо гудів тепер значно тихіше, і не Зеленим, бо зелена фарба по обох боках пилосмока облупилася. Тепер це був Нещасний Облуплений Пилосмок, який понуро нидів у кладові за кухнею.

— Темно, хоч в око стрель! — повідомив Ярко-Марко хрумликів, обережно зазираючи в кладову. На це з кишені почулося невизначене Босякове "угму". А Голяк скрутився в клубочок і тільки дрібно затремтів у відповідь. Що не кажіть, а в темряві завжди є щось страшне, навіть якщо там немає зовсім нічого, крім темряви.

— Не стріляйте, будь-ласка... будь-ласочка!.. — долинуло із темряви благеньке благаннячко, від якого навіть у переляканого Голяка у серці заворушилося щось велике і тепле.
— Хто ти, бідненький? — сердешно спитав Ярко-Марко, а посмілілий Босяк пошепки припустив, що це, певно, одна із бідолашних жертв зажерливого пилосмока.
— Ні, гірше, я — Нещасний Обдертий Пилосмок, якому за довгі роки сумлінної праці ніхто навіть доброго слова не скаже... — і з темряви залунала сумна і пониклива пісенька нещасного, відома усім і кожному: — Ніхто мене не любить, ніхто не приголубить, — піду я у садочок, наїмся хробачків...

Від жалю і зворушення Ярко-Марко і хрумлики кинулися втішати бідненького пилосмока, забувши про темряву, свої страхи і новий рік. А коли пилосмок навтішався вдосталь і вже не чувся таким нещасним і усіма забутим, він, пошморгуючи носом, запитав друзів:

— Що привело вас у мою похмуру комірчину і чим я можу віддячити вам за вашу увагу до моєї облупленої персони?
— Тітонька Рипля сказала нам, що без тебе не приходить новий рік... — пояснив йому Босяк, а Голяк зі сльозами на очах додав: — Але раз ти такий старенький і немічний, то, напевно, з цієї затії нічого не вийде...
— Я спробую... Але чи ви не злякаєтеся мого гудіння і не втечете від мене? — засумнівав Пилосмок.
— Як можна, ми ж твої друзі! Ми будемо твоїми друзями незалежно від того, гудітимеш ти, чи ні. — вигукнув Ярко-Марко. — Але якщо ти не гудітимеш, то новий рік не настане. І тоді в тебе буде аж трійко сумних друзів. Уявляєш, яка це похмура картина.
— Гм-м-м... Чого не зробиш для справжніх друзів! — хвильку поміркувавши, вирішив Пилосмок, піднатужився і — загудів.
Ви навіть не уявляєте, яка тут настала потіха та всезагальний гармидер!
— Ярку! Ти знову поліз до електрики! — заволала мама зі своєї кімнати.
— Марку! Вимкни негайно! — грізно наказав тато, але потім передумав і докинув розважливо. — Навіщо вимикати, якщо саме час почистити килими.
А тут і мама сплеснула в долоні:
— Ой лишенько! Що це я зачиталася! Ми ледь не прогавили нового року!..

Вона заклопотано побігла на кухню і вже невдовзі звідти долинало радісне булькотіння, шкварчання, таємниче шипіння і довкола вилися приємні, як музика, запахи. Тим часом тато приніс із балкона ялинку і велику пачку ялинкових прикрас. Ярко-Марко розвішував їх на гілочки: там — червонясту кульку, там — маленьку засніжену хатку, в яку так хотілося залізти, там — жовтенький ліхтарик... Голяк і Босяк перестрибували з гілочки на гілку, лазили по сріблястому дощику і гойдалися на кульках, які від того ледь чутно подзенькували. Ярко-Марко слухав цю чарівну ялинкову музику, яка вколисувала його, дивився на захопливу гру вогнів і відблисків, спостерігав, як маленька годинникова стрілка поволі наближається до позначки "12". Аж урешті заснув. І снилося йому, як маленький чоловічок із довгою білою бородою пролазить крізь замкову шпарку у вхідних дверях. Як він скидає свій кожушок і чепуриться перед дзеркалом у передпокої. А тоді голосно стукає своїм чарівним посохом у двері вітальні, дванадцять разів підряд. І всі розуміють, що то прийшов новий рік.

Бо так приходить тільки він.

ТАНЦЮЮЧИЙ ТЕЛЕВІЗОР ] [ НОВОРІЧНА КАЗКА ] [ КАЗКА ПРО МИШУ ] 
КАЗКА ПРО ОСЛИКА ] [ Про автора ]

"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі".
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.