Оршуля ФАРИНЯК
ПЕРСИК

Рудий пухнастий Кіт ліниво потягався на вузькому кухонному підвіконні. В квартирі тихо і напівтемно: лиш цокав настінний годинник, по стінах бігали білі відблиски автомобільних фар і мерехтіння різдвяних гірлянд із сусіднього балкона. Кіт найбільше любив цю пору доби, коли господарі по роботах, Лесик у школі, бабуся на посиденьках у сусідки.

Рудий сонно вдивлявся у метушню за вікном. Горобці не давали заснути, цокотіли дзьобами по блясі підвіконня.

«І чому Лесик їх годує? Йому що мене не вистачає?»

Лапатий неквапливий сніг білим пухом мелькав перед очима і теж дратував пузаня. Але найбільше Кота злило оте брудне, замурзане кошеня, що вперто сиділо під ліхтарем, їжачилось від холоду, ховало носа у промоклу, злиплу шерсть, але не йшло додому.

© Катя Лінь

«Ні, ну треба ж бути таким варіятом! — злився Кіт, — І чого б ото я мерз! Що за очмана! Псує усю сніжно-різдвяну картину! Моя тонка душевна організація не витримує такого глуму над естетикою! Вже б Мар'янин пітбуль пробіг би, чи що?».

Але нещасне кошеня і далі мокло й мерзло. Рудий товстун важко зіскочив на стілець, далі на підлогу і неквапно почвалав до миски.

Корм смачно хрумкотів у зубатій пащі, але буркотун не вгавав.

«Фе-е-е, насипали печінкового, знають же, що люблю з курочкою».

Кіт повернувся на улюблене підвіконня, ще раз кинув гидливий погляд на брудне кошеня і… солодко заснув.

Мирний сон перервало шкрябання ключа у замку.

– Де там мій, Персик? — щебетала ніжно бабуся. — Ось, подивись, що я принесла, товстунцю. Глянь, чим Семенівна пригостила! — І виклала на стіл ще гарячі, духмяні пироги.

«О, святий Мурчик мишоборець, скільки можна?! — закотив зелені очиська Кіт. — Ще б гречки з підливою принесла. Хоча, колись таки принесла».

– Ти хоч спробуй, — бабуся вже піднесла під пухнасту морду кусочок булки, — а то лиш свій корм хрустиш.

Персик незадоволено фиркнув, лапи м'яко приземлили важкенький живіт на підлогу і швидко почимчикували геть із кухні подалі від телячих ніжностей бабусі. Але в коридорі рудого чекав сюрприз.

Кіт наштовхнувся на Лесика. Той щойно влетів у квартиру, жбурнувши шкільний рюкзак, і весело підморгнув Персові. Не те щоб Кіт не зрадів появі Лесика. Ні, навпаки! Малий був чи не єдиною істотою, яку товстун любив усім котячим серцем. Але ТЕ, що тримав на руках Лесик, повергло рудого у когнітивний дисонанс *. Здавалось, що Кота на всіх парах збила вантажівка, а потім на додачу переїхав потяг!

В котячу ліниво-випещену свідомість зазирали медові горошини переляканого брудно-мокрого варіята, якого ще недавно Перс споглядав з теплого і затишного підвіконня.

– Ну, Персику, знайомся! Це — Маркіз, він тепер буде жити з нами, — весело затараторив Лесик.

Якби коти втрачали свідомість, Персик неодмінно її втратив би.

«Маркіз?!!! О, святий Васька песопроганяч!!! Маркіз??? Та це брудне блошливе непорозуміння може бути хіба шматою для натирання чобіт маркіза, але маркізом — це вже занадто!»

Лесик обережно підштовхнув Маркіза до рудого:

– Ну чого завмерли, знайомтесь. Тепер вам жити разом.

Персик злісно засичав і як міг наїжачив пухнасту шубку. Кошеня стиснулося, як пружинка. Товстун все ще не міг повірити ні власним очам, ні власним вухам. Коли обурювався на підвіконні і гнав подумки цього брудаса додому, то ж не мав на увазі власний дім! Хай іде до СВОГО дому! А тут живе Персик! І ніякого іще пухнастика поруч не потерпить!

Бабуся зайшла у коридор і з голосним «Йой!!!» сплеснула руками.
– Що ж ми мамі з татом скажемо?
– Не турбуйся, бабуню. З ними я домовлюсь. Краще покорми Маркіза.

«Що?!!!! Покорми??? Перепрошую, з якої миски збираєтесь кормити оце опудало?!»

Але мале вже прудко опинилося біля персикової мисчини і за обидві щоки трощило персиковий печінковий корм.

«Мамцю-рідна, добре, що знаю, де господиня ховає від Лесика хлорку. Потрібно конче обробити мою новеньку череп'яну мисочку».

Кошеня швидко напхало маленький животик і чкурнуло під батарею. А Перс грізним імператором всівся на порозі кухні і не зводив хижо-лютого погляду з непроханого гостя.

Через годину прийшли з роботи Лесикові мама і тато. У вітальні відбулася не вельми приємна розмова. Потім, зачинившись у своїй кімнаті, Лесик плакав, коли господар виносив на вулицю бідолашне кошеня. Але Персик мусив визнати, що відігрівшись і розпушивши хутро, маля вже не виглядало таким огидним.

Бабуся потайки витирала сльози, копошилася на кухні, затіяла пекти пироги. Все бігала до Лесика в кімнату, але малий нікому не відчиняв. Потім господар суворо заборонив старенькій зачіпати сина, мовляв, він уже дорослий і має усе розуміти. І Персик цілковито погоджувався з цим. Він зі спокійною котячою душею влігся знову на підвіконня, але у вікно вже не вдивлявся.

Прокинувся Кіт від жахливого смороду. В кухню вбігла бабуся, за нею господиня, почали махати рушниками, розганяти чорний дим, який стовпом валив з духовки. Бабця кинулась відчиняти вікно, безцеремонно відсунувши Персика. Вітер грайливо копирсався у котячому хутрі, і рудому це навіть подобалось. Він тепер дивився на вулицю не через шибу, а через мереживо пухнастого снігу.

На кімнату Лесика активізувався штурм… Тепер вже тата й мами.

Тонкій душевній організації Персика тяжко було слухати голосні ридання малого, і товстун вирішив вперше в своєму котячому житті вийти «назовні». Бляшане підвіконня за вікном виявилось хоча і м'яким від снігу, але дуже холодним і мокрим. Зробивши декілька обережних кроків, Перс вже пошкодував про дурнувату витівку і намилився повернути назад. Але в цю мить на кухню вбігла вкрай стривожена бабуся, рвучко зачинила вікно, і тверда шибка смачно вдарила Кота по м'якенькому боці, скинувши з рідного третього поверху.

Гепнутись з такої висоти для кота — не найгірше. Все одно приземлиться на чотири лапи. Страшніше, коли ті лапи пришвартують біля бридкого Мар'янчиного пітбуля. Сказати, що Персик був не готовим, то нічого не сказати! Чесно кажучи, і Мар'янчин підбуль теж до цього не готувався. Тож товстун отримав шанс на порятунок, яким і вправно скористався. Чкурнув світ за очі так, що аж минулорічний асфальт з під кігтів полетів. Але коли рудий наштовхнувся на височенний паркан сусіднього дитячого садочка, перед зеленими баньками Кота промайнуло все недовге життя. Пес з диким гавкотом наздоганяв… Іще мить — і не буде більше рудого пухнастика. Та раптом з правого боку, де височів старий закинутий поржавілий гараж, Кіт почув:

– Мерщій сюди!

І тільки зараз рудий розгледів в стіні гаража дірку, яку сяк-так прикривала заіржавіла бляшана латка. Навіть якби це було вушко голки, щоб врятуватись, Перс і туди протиснувся б.

За мить Кіт уже визирав із безпечного металевого укриття, а пітбуль, пускаючи піну, гарчав, не в змозі дістатися здобичі.

– Добре, що встиг, — знову почув Перс, і вже забувши про пса, вирішив краще роздивитись рятівника. І тут знову… вантажівка — потяг — БАХ!!!
– Ти??? — лише зміг видавити рудий.
– Я…, — ніяково пронявкало кошеня, воно знову намокло і ще більше забруднилось.
– То це твій дім??? — спитав все ще ошелешений Персик, хоча давно б годилося подякувати.
– Так, — знову тихенько нявкнуло маля, — але дім без господаря.
– Без господаря??? Хіба такі бувають??? — навіть сьогоднішній політ і шалений крос не вразили Кота так, як новина, що існують котячі хатки без господарів.
– А хто ж приносить тобі корм? — дивувався товстун. — Хто наливає тепле молочко? Хто врешті-решт гладить і кладе біля себе на подушку спати?
– Ніхто…

І до вантажівки з потягом додалися одразу авіаносець і космічний корабель. БАБАХ!!!

– Як???!!! Такого не може бути!!! Як же ти живеш???!!!
– Погано.., — щиро прошепотіло кошеня, яке навіть і не намагалось пожалітись.

І раптом в лінивій, ситій котячій голові стався вибух. Перс дивився на беззахисне, але хоробре кошеня і вперше зневажав себе — тлустого, дурного котяру. Він пожалкував притулку у своєму величезному домі для цього малюка, який прихистив його у своєму тісному і убогому. Рудому раптом захотілось опинитись у пащеці Мар'янчиного пітбуля…

Всю ніч Кіт і Кошеня просиділи мовчки. Тільки рудий ближче присунувся до малого, щоб жирові запаси і пухнасте хутро хоч раз у житті зробили добру справу — зігріли замерзлого. А на ранок рудий скомандував іти за ним. Ніщо вже не могло зупинити Перса-месника, навіть Мар'янчин пітбуль, що розбризкуючи слину, вибіг з-за рогу будинку. Але, певне, щось таке оселилось в Персикових зелених очах, що лихий пес побачив там червоне світло, стулив липку пащеку, сів у калюжу розталого снігу і лиш провів котів поглядом.

Коли двері квартири відчинилися, з одного боку стояли обляпані та мокрі Персик і кошеня, з іншого — заплакані Лесик і бабуся, мама Лесика, від якої пахло валер'янкою, і збентежений тато. Рудий зрозумів, що його ультиматум буде безапеляційно прийнятий. І вже ввечері, коли кошеня покупали, посушили і нагодували, критичний Персиковий погляд змушений був визнати, що малого можна з натяжкою, але назвати Маркізом. Ну, в крайньому випадку, Віконтом…

«Але по хлорку все одно потрібно зганяти»…

* когнітивний дисонанс – стан психічного дискомфорту, викликаний конфліктом емоційних реакцій