Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей


12. Землянка в тайзі

ПРОБУДИВСЯ аж тоді, коли над ним нахилилося бліде та вимарніле личко, і тремкий голосок закликав:
— Лялечка! Яка чудова!
— Так це ти Валя, дочка в'язня Горленка? — схопився козак зразу на рівні
ноги.
— О, то ти й говорити вмієш! — зраділо дівчатко.
— Не лиш вмію говорити, але й маю за пазухою вістку, що твій батько передав. Тільки
не вспів він мені сказати, що з нею далі робити.
— О, це я вже сама знаю! Досвіта зайде в нашу хатку дядько Тарас та забере її з собою. Ми завжди так передавали вістки.
— А куди він забирав їх?
— Різно бувало. Часом носив їх до інших лагерів. Але ось цю вістку він повезе здається
далеко, далеко, аж в Україну.
Що ти кажеш?! То й я туди прямую! — аж скрикнув козак.
— Та покищо ходім додому! — заметушилося дівчатко. — Там вже певно мати повернулася з праці.
Взяла Валя козака на руки, закутала своєю драною хустиною, що мала на плечах, та пішла.
То тебе з мамою большевики теж вивезли? — спитав дорогою. козак.
Ні, вони вивезли тільки мого батька, замкнули в лагері та водять під сторожею на
важку роботу. А ми з мамою не хотіли без нього бути, то й за ним приїхали сюди. Самі
побудували землянку, мати працюють в команданта лагеру на господарстві. А в неділю
не раз і батька крізь колючі дроти побачимо.
А так, то він нам лиш часом залишає вістки під сосною.
І нема в тебе тут ніяких подруг?
Та куди вже там!... Є кількоро большевицьких „жовтенят", та з ними гратися не стану!...
Гей, а ти куди, хахленя?! — загудів на раз над ними голос большевика. — Чого поночі волочишся ?
Валя нашорошилася та закрила козака міцніше хустиною.
— Додому йду, до матері...
— А що це так ховаєш під хустиною?
Валя заніміла з переляку. Та большевик вже стягнув з неї хустину і вихопив із рук козака.
— От що! Забавки в тебе українські! Мало тобі того, що твій батько за Україну покараний?!
Схопив козака за руку та хотів зневажливо закрутити ним у повітрі. Та козак, ніби ненароком, обернувся так, що нараз вдарив москаля з цілої сили чоботом по червоному від горілки носі. Большевик кинув козака та схопився за ніс.
— Сволоч мазепинська! — крикнув. — От я тебе провчу, хахлушко! — і кинувся на Валю з кулаками. Валя, налякана, сховалася за найближче дерево.
— Ти думаєш — не дожену?! — заревів москаль та пустився бігти за нею. Та в ту мить вистрілила знечев'я його рушниця, що висіла через плече. Большевик став, мов укопаний.
А Валя погналася, скільки сил стало, у свою хатину.
Та не добігла ще до дверей, як вже побачила на порозі козака, що реготався на ціле горло та вимахував їй на привітання довгошликовою шапкою.
— Вітай у своїй хаті! — гукнув. — А що, в час вистрілила большевицька рушниця?!
— В сам час! — відповіла задихана Валя.
— Це я вистрілив, викарабкавшись большевикові на спину! — похвалився козак.
— А як ти вже тут взявся?
— Білкою по деревах навпростець прострибав! — засміявся козак.
— З ким це ти говориш, Валенько? — почувся втомлений голос із хати. Валя, а з нею
і козак вмить подалися, туди. Хата була низька та тісна, а мати лежала на якомусь берлозі
на долівці.
— Це я, матінко, таку забавочку найшла під сосною; батько мені передав! Вона зовсім така, як ті козаки, що ти мені про них розказувала, ще й говорити вміє!
— А більше нічого ти не найшла під сосною? — спитала зажурена мати, навіть не підводячися з постелі.
Та тут козак вирвався Валі з рук, підбіг до матері, поклонився в пояс та промовив:
— Не турбуйтеся, шановна паніматко! Вістку від вашого чоловіка для дядька Тараса я заховав під жупаном, на серці, та вірно її бережу!
— Бережи, козаче, бережи! — і мати погладила козака по голові. — Може якраз від
тієї вістки залежатиме, чи будемо вільні, чи далі каратисьмемо в неволі, далеко від рідної
землі!
— Буду її берегти, матінко, як ока в голові! І оце обіцяю вам, що сам цю вістку в Україну довезу, щоб не терпіли московської неволі ні ви, ні ніхто з українців! Та хотів ще я вас просити, щоб вшили ви цю вістку мені в груди...
Мати поглянула налякано:
— Валенько, чи мені вже від утоми на каторжній роботі таке в голові мариться? Що це говорить ця твоя забавка?
Та тут козак ще раз поклонився:
— Правду кажу, та не на жарт прошу, матінко! Далеко ще доведеться мені подорожувати, а вже ось трохи не виховзнулася мені вістка з-під жупана, коли москаль кинув мною об землю ...
— Ов, то ви й москаля зустрічали?
— А зустрічали, тільки козак допоміг мені втекти! — похвалилася Валя.
— Бійся ж Бога, дитино! — налякалася мати. — Та ж москаль міг стріляти за тобою!
— А не міг, — не втерпів козак, — бо я спершу висипав всі набої з його рушниці, а потім вистрілив останній!
— Тільки чи не зайдуть вони по наших слідах і сюди! То ви, будь ласка, не гайте часу,
а що швидше розтинайте мене та зашивайте вістку, щоб її не віднайшли!
— А хіба ти не боїшся болю? — вагалася мати. А Валя вже майже скривилася до плачу.
— Предки мої, славні козаки, на гаках ви сячи, на палях сидячи, ворогам просто в очі сміялися. А я сам ще ні краплини крови за Отчизну нашу не пролив! — відповів бадьоро козак та сам поклався на розтріснений і розхитаний стільчик, щоб лиш швидше починали.




"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі".
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.