Галина Кирпа

СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК

Є в Катрусі ослінчик. Ладний! Такий, що вона з ним носиться не наноситься. І в хаті, й надворі. Бува, й на ворота винесе, сяде, качаток попасує:

Тась-тась-тасяточка,
Чимчикулі-качаточка,
Скуб-скуб-скубаниці
По зеленій травиці.

Або до квітника підставить, щоб сидіти, красольку та чорнобривці нюхати, мальвою милуватися. Чи біля ґанку примоститься: ану, подивлюся, де наші Чимчики?
Дід — онде, в садку. Сіно ворушить, метеликів розбуркує, ще й нову мугикалку придумує.
Ге-ен за городами голубіє татова сорочка. Трохи голубіша за ставкову воду, де тато рибку ловить. Рака-Буде-Знака обминає, а Черепасі-Рудомасі каже: "Пливи собі своєю дорогою". Черепаха-Рудомаха мовби не чує, висідає на колоду і не зводить з тата темних зажурених очей. Може, їй нікуди йти? Може, ще не вибрала своєї дороги? Або прочула, може, про Чимчиків і до них закортіло хоч плач...
Бабуся — біля повітки, кропивку кришить. Гуньчик та Мурза набігалися, то лежать
навпроти і з бабусі очей не зводять. Вони люблять, коли бабуся починає порання. Тоді й у їхні черепочки щось перепаде. Посеред двору на табуретках — балія. Мама полоще білизну. "І мені ж треба",— згадала Катруся й поставила на свій ослінчик тазика.
— Мамо,— гукнула,— дай мені мило. Виперу Доці сукенку.
— Пери,— каже мама.— На такому сонечку враз висохне.
А й справді — сонце аж смалить. Он у тазику Сонячний Зайчик плюскається. Йому добре.
До самого дна допірне й вигулькне. А тоді знов — плюсь на дно.
— Ага, й тобі жарко? — питає його Катруся.— Ну купайся, купайся...
Зайчик, хитрун, почув-таки, а й знаку не подає. Тоді мовчечки — стриб, і вже на тину.
Знов стриб-стриб — на стіні, у кватирку зазирнув, на дротяну шворку зіскочив і
гайнув-майнув по наволочках, простирадлах, спідничках. Та так швидесенько, наче він пробує, чи є що сухе. І так метушиться, що Катруся ледве очима за ним устигає.
— Ну й меткий ти! Гляди не впади додолу, бо замурзаєшся.
Зайчик наче й хотів того: гайда в пісок, до Катрусиного відеречка, довго там не
залежався, шаснув до квітника. Так у траві мигтіючим слідочком і прослався.
Катруся кинула прання й за тим слідочком:
— Не втечеш!
Зайчик — круть, обернувся й — хода. Знов на дроті чеберяє, якраз там, де мама білизну розвішує. Ось-ось ненароком і його прищепить. Отоді й спіймається Зайчик! Отоді Катруся підійде й погладить його — блискучого, теплого.

Ану, яблунько, не скупися!
Які в тебе яблучка налилися -
Чи оті, що високо,
Чи оці, що низько?
Чи оті, що далі,
Чи оці, що близько?

Ой, попадали! Тепер нумо на городець! Тут ми всього понасаджували: росте-росте, зеленіє, не зоглянешся — доспіє. Диви, як сонях вигнався! Може, хоче дістати до сонечка?
Височе-енько!
А цією стежечкою помандруємо на став. Там повно лілій і карасиків. Посеред ставу на колоді дрімає Черепаха-Рудомаха, а з-під колоди водить за нею чорними очатами Рак-Буде-Знак. З берега на них позирають кіт Гуньчик та песик Мурза. Хай позирають, до колоди однак не доберуться. Та й нащо їм до колоди?
О, а то хто? Чи не Славко? Питаєш, Доцю, який? А такий: або літаки малює на піску, або просто — лежить.
Б'є байдики? Ні, на хмарках підіймається. Вибере собі найкрасивішу, найсніговішу — і летить. Легко, вільно.
— Егей, — гукнула Катруся, — візьми й нас! Славко підводить голову й дивується:
— І ляльку?
— Це Доця,— каже Катруся.
Лялька зводить рученята й промовляє: "Ма-ма".
— А хто ж тато? — питає Славко. Катруся розгублюється:
— Нема...
— Так не буває!
— Чого?
— Бо не буває!
Катруся пригортає Доцю до себе і йде берегом. Наздоганяє її Славків голос:
— Хочеш, я буду татом?
Пхе, Катруся не хоче Славка татом. Який з нього тато? У піску лежить, літаки малює, з Гуньчиком та Мурзою півсвіту оббігає, а потім його на хмари тягне...
Що ж його придумати?
Катруся трішки пристояла, обернулася на Славка. А може, нехай таки він? Ну то що, що літає? Зате скільки всього набачиться й нарозказує: і про хмарки, і про небо, й про зірки, і про сонце, й про блискавки, і про грім, і про снігопади, й про веселки... Ого про що! Та й хіба це все?
Доця послухає-послухає та й попроситься на хмарку. Славко не втерпить, візьме її з собою. А з висоти білий світ ще гарніший, рідний поріг ще рідніший. Скільки оком поведеш — видно геть усе. Як на долоні.