СИМВОЛІКА ВЕСІЛЬНИХ ПІСЕНЬ

Людині притаманна здатність сприймати світ не тільки в реально-видимих формах, але й через аналогію (уподібнення) одного явища іншому, символічно.

Українська система символічного відображення світу ще мало вивчена, зокрема недостатньо висвітлено питання символіки весільного тексту.

Символіка весільної пісні багатюща. Якщо для ліричної родинно-побутової пісні характерні асоціативні символи, для календарно-обрядової магічні, то весільній родинно-обрядовій ліриці властиві два типи символів. Там, де переважає лірична тема, зустрічаємося із символами асоціацій (калина в піснях не завжди наречена, але тема нареченої незмінно викликає певний словесний символ). Напр.: “Під калиною три парубки говорять до дівочки” (1, с. 168).

Там, де у весільних піснях помітно відчувається обрядово-магічний момент, символ буде точним (символічна дія і пов’язані з нею слова-символи – напр.: покроплення свяченою водою, посипання зерном означають бажане благополуччя, багатство, достаток, здоров’я). Функціональне значення обрядів землеробського культу, пов’язаних з використанням зерна, перш за все служили символом плодючості, вічності життя. О.Потебня зазначав, що молодих на весіллі обсипають зерном, щоб хліб родився колосистий, щоб зберігались краса і здоров’я молодих.

У весільних піснях наголошується: “Обсип, мати, вівсом, червоною калиною, кропи свяченою водою, долею щасливою” (1, с.146) ; чи в іншому варіанті: “житечком обсипайте, до шлюбу випроводжайте” (2, с. 235). Як бачимо, ритуал обсипання, як і кроплення свяченою водою, має на меті уберегти від порчі молодих, зробити їх багатими, здоровими, веселими і зумовити щасливе подружнє життя. За Х. Ящуржинським, у міфічному значенні хлібні зерна вважали символом дощу, тому ритуал обсипання наречених, з цього погляду, символізував плідність.

Обрядово-магічний момент відчутний у випіканні короваю, прибиранні гільця, розплітанні коси, покритті наміткою голови дівчини – точних символах.

Коровай на весіллі – символ плодючості, продовження роду; з’єднання молодих у сім’ю; щастя; спільної долі (3, с. 73).

У весільному обряді дві половинки короваю символізують наречену і нареченого. Символічне й те, що випікали коровай лише ті жінки, які виходили один раз заміж і жили зі своїми чоловіками в злагоді. Символічне значення води для короваю:

Ми до клуні воду несемо,
Господа-бога просимо,
Роди, боже, жито-пшеницю
І всяку пашницю,
Ще й рожевії квіти,
Щоб любилися діти
(4, с. 220).

Не можна залишити поза увагою характерний лише для Поділля обряд прибирання гільця (найчастіше молодого невеликого деревця ялини, сосни, рідше калини). “Гільце – деревце з ялини, із червоної калини”, це, як вважає М. Дмитренко, – символ розквітлого молодого життя, статевої зрілості; дівочої цноти; символ любові; поєднання небесного і земного, чоловічого і жіночого; символ багатства; плодючості (3, с. 73).

У весільній пісні гільце в’ють “вівсом, червоною калиною... долею щасливою” (1, с. 84).

Найурочистіший момент народного весілля – розплітання дівочої коси, що символізує кінець дівування. Співали:

До коси, Миколо, до коси
На ній золото обтруси.
Нехай золото не сяє.
Бо вже воно дівування не має
(1, с. 39).

Молоду садовлять на кожух вовною догори – символ щастя. Скільки ніжності, шляхетного почуття в піснях, якими молода прощається з косою – символом глибокого духу, дівочої цнотливості: “Розпустіть мені косу по червоному поясу” (1, с. 45) ; символом дівування, краси:

Тільки жаль мені гуляння мого
Та роси-коси мої.
Тільки жаль мені кісоньки мої
Та краси дівоцької.
Дівки гуляють, кісками мають,
А мене не приймають
(1, с. 175).

Співали: “Припала коса росою, а ... молоденька красою” (1, с. 78).

Поряд з розплітанням коси у весільному обряді стоїть покривання голови молодої наміткою (серпанком). Розкриваючи символічне значення намітки, звернемось до такої подільської весільної пісні, як “Ой куди ж ти, Наталко, та ходила” (1, с. 221) , в якій подруги запитують Наталку, куди вона ходила, що “свою голівоньку убілила”.
А у відповідь:

Ой ходила, подружечки, у вишневий сад,
Там на мою головочку білий цвіт упав.
А вже ж його не звихнути, не струсити,
Треба ж його аж довіку доносити.

Зіставляючи символічне значення білого цвіту як символу вірності та вираз “треба його аж довіку доносити” виявляємо й символічне значення намітки: вірність у шлюбі до останньої хвилини життя. В буденному житті намітка постає символом плодючості, служить оберегом матері.

Найбільш ранніми в обрядовій поетиці були символи, які виникли на основі міфологічних уявлень, що належать до найдревнішої стадії доісторичного періоду життя слов’ян: символи небесних світил і явищ. Так, розповсюдженим образом у весільному фольклорі є Місяць, який символізує чоловічий початок. Місяць і Сонце (зірка) пов’язані родинними зв’язками: брат – сестра або чоловік – дружина: “Не місяцем – то зорою, не братом – то сестрою” (1, с. 123).

Цікавий мотив “мостіння мостів”, який спочатку розглядався як символ, що виник на основі міфологічних уявлень. У цьому плані цікаві спостереження О.Потебні, який у монографії “Про міфічне значення деяких обрядів та повір’їв” (1865) вказував, що “мостіння мостів” у піснях “може бути темним спогадом про небесний міст, яким боги сходили на землю” (див.: 5). Пізніше було уточнено значення символу: “Мостіння мостів виражає очікування саме шлюбу...”, проте зауважено, що в основі такого значення може лежати інше, більш архаїчне, міфологічне.

Мотив спорудження мосту відомий у казках як одна з головних умов одруження. Викристалізовану поетичну формулу даного мотиву знаходимо у весільному репертуарі.

Символічне значення мотиву загальновизнане в народі: стати на мості чи перейти мостом (кладкою) символізувало одруження:

Кладочку перекладу.
До Миколи перепливу.
..................................
А кладочка не схибнеться,
Наталочка не вернеться.
(1, с. 127).

Філософськи глибокий у весільній поезії образ “калинового мосту”:

... нашу Наталку Господь ніс
На калиновім мості
До свекрухи в гості
(1, с. 61).

або варіант:

... Наталка ішла
По калиновім мості
До свекрухи в гості
(1, с. 61).

Калина – символ розквіту, міст – дитя, що з’єднує два береги: молодість і старість (3, с. 64), у весільній ліриці – дівування і заміжнє життя. Перший берег вже за спиною (на...мості), попереду другий берег, і зворотнього шляху немає.

Символічного значення набирає вираз “до свекрухи в гості”, до якого, як пояснення, можна навести прислів’я: “У гостях добре, а вдома – краще”.

Образи природи часто входили в мислення людини як частини її життя і діяльності. Природа наче поділяла щастя і горе людей. Як співучасниця людського життя одухотворена природа виступає майже в усіх весільних піснях. Символічні ситуації характеризують психологічний стан персонажів, життєві ситуації. З допомогою образів природи шляхом майстерного зіставлення передається настрій молодості, висловлюються поради, коли виходити заміж. Дівчина звертається до винограду з проханням: коли її примусять йти за нелюба, то “не цвіти красно”, “не роди ягідок рясно”, а коли віддадуть за коханого, то

...зацвіти красно...
зароди ягідок рясно.
Ви, гіллячки, поспускайтеся,
Ви, ягідки, посповняйтеся
(див.: 2; вар.: 1, с. 95).

Символіка образів природи в народній весільній ліриці надзвичайно багата, неординарна. Особливу групу складають рослини-символи: дерева, кущі, трави і квіти. Їх можна поділити на чоловічі і жіночі. До рослинних символів, що стосуються молодої, можна віднести: калину, руту-м’яту, шавлію, васильки, вишню, черешню, вербу, березу. Зазначимо, що один і той самий образ у різних жанрах може мати відмінне значення. Візьмемо хоча б один з найпопулярніших образів української весільної і ліричної пісень – образ калини.

Символічне значення калини закріплене у весільній пісні обрядом і пов’язується з дівочою чистотою і красою (“калинонька – твоя красонька”, – 1, с. 97) , одруженою дівчиною (Калина січана, Наталка – звінчана... – 1, с. 110) , вічною любов’ю. Символічний у весільній пісні образ зрубаного чи зламаного дерева – всохлого зламаного горіха, берези зі стятим верхом, – зокрема калини. Ламати калину означало виходити заміж, любити, як от:

Пішли дружки ламати (2) (калину)
Не далася їм взяти.
Пішла Маруся сама, (2)
Калини наламала
(2, с. 380).

Такі значення образу калини не мають вже ніякого зв’язку з ліричними піснями інших жанрів. Тут символ калини має зовсім інший зміст (калина без цвіту – відсутність кохання; зів’яла калина – дівчина занедужала; гілля калини, мовби в зажурі гнеться до землі, води – у дівчини горе (“Червоная калинонька та й на воду схилилася. Молодая журилася, що од роду одбилася”) , калина, посаджена на могилі, – символ скорботи, світлої пам’яті: “Посадіть на мені червону калину, вона навесні зацвіте”).

Таким чином, символ калини, який у весільних піснях виступає в єдиному, позитивному, значенні, в інших ліричних піснях, як правило, викликає протилежні асоціації.

Образи дівчини, жінки, матері символізують також вишня (черешня). У фольклорі з нею асоціюється почуттєвий світ дівчини, тривожна, очікувальна пора дівування (6, с.121).

У весільних піснях вишня – образ дівчини-нареченої (“За городом черешенька, на ній білий цвіт”, – 1, с. 182) , на вишні ягоди – діти і матір (“За городом черешенька, на ній ягідки...”) , а вишневий сад – символ родини.

Барвінок у весільній пісні – символ вічного кохання, сімейного благополуччя, символ незайманості, цноти. Його тулили до всього, що потребувало вічності краси, життєстійкості: до весільного калача (Стелися, барвіночку,... ми тебе будемо рвати, коровай убирати (2, с. 114)), щоб людські серця молодих поважали; до весільного гільця (гільце-деревце ... із хрещастого барвінку (7, с. 73) ) ; як символічного усталеного буття.

Як символ дівочості, цнотливості, відвернення злих духів у весільній поетиці виступає рута (рута-м’ята) :

Сплети Оксані віночок
Із ярої рути квіточок.
(див.: 8).

Як атрибут розлуки виступає рута в ліричних піснях, жовтий цвіт рути провіщає нещасливе кохання (Зелена рутонька, жовтий цвіт).

Нерідко у весільних піснях зустрічаємо васильки, які символізують святість, чистоту, красу коханої. Це складова гільця (“Гільце-деревце ... із запашного васильку”, – 7, с.73) , весільного віночка (“... Другий городець – запашний васильочок .... З того ми й будем плести віночок”, – 2, с. 31).

Як і калина, барвінок, рута, васильок, рожа – символ дівочості. Вона відображає красу дівчини, символ дівочої цнотливості, символ дівчини на виданні:

Вже рожа зійшла, сестриця зросла,
Вже їй пора прийшла
(7, с. 40).

Своєрідна емблема квітів – символів дівочості – вінок нареченої як знак чистоти і незайманості, але разом з тим він означав смерть попереднього життя і відродження нареченої в іншій якості (3, с. 26).

Виділившись з обрядового весільного контексту, мотив вити вінки увійшов в інші цикли обрядової та необрядової поезії, де зазнав повної поетичної незалежності. Купальські та обжинкові вінки були символами сонця, що пов’язано з ідеєю плодючості і добра.

Як і більшість жіночих рослин – символів, чоловічі теж мають декілька значень. У весільному фольклорі образ явора персоніфікує парубка; здоров’я і силу, молодість. Ясен – скромність, пісенна душа, дуб – гордість, міць, сила, красивий парубок. Символ парубка – й барвінок.

Дівчинько, сіра утко, чи сватати тебе хутко?
– Козаченьку, барвіночку, прийди хоч у неділечку
(див.: 8).

Наявність декількох варіантів значення одного й того ж образу служить доказом органічного поєднання людини і природи, багатої народної уяви.

Символіка образів природи знайшла свій відбиток у групі птахи– символи (рідше – тварини). Як правило, дівчина-наречена – це: лебідка, зозуля, качечка, (утка, утінка) , ластівка, голубка, галка, горлиця, перепілка, пава, дівочка-синичка, або просто пташе. Дуже часто у весільній поетиці зустрічається символ лебідки (білої, сивої). На основі того, що білий, білизна – символ краси, біла лебідка – символ молодої дівчини, сива лебідка – засмучена наречена. Втрачати дівочу цноту, за О. Потебнею, в народній поезії означає відставати від білих лебедів і приставати до сірих гусей (тобто заміжних жінок (див.: 5). Поняття “втрачати цноту” розглядається тут в загальному значенні, тобто переходити від дівування до заміжнього життя.

Найчастіше дівочі символи поєднуються з образами-символами парубка, нареченого: орел, сокіл, горлик, селезень (качур), соловейко, павич, ятличок. У такій сукупності вони створюють багату картину.

Поруч з образами лебедів, гусей та ін. чи не завжди присутній образ води (ріка, став) як символ згоди між закоханими.

У багатьох весільних піснях зустрічається вживання декількох символів, як от у пісні “Ой по той бік ставу кличе павич паву” (1, с. 134), де символ птаха поєднується із символом-рослиною, зокрема “винним яблучком”. Яблуко в народній фольклорній символіці – символ кохання, чистоти, винне яблучко – символ спокуси, бо ж “за теє винне яблучко потеряла дівуваннячко”.

Символ води у весільній поезії – це не тільки злагода. Часто вживаний образ Дунаю здавна вважають символом межі, “яка розділяє світ живих і мертвих”. У весільній поезії Дунай – “велика вода”. Велика вода, як зауважує О. Потебня, в символіці пов’язана із заміжжям дівчини:

Ой воліла б я, ненечко моя,
В цей тихий Дунай втонути
(1, с. 127).

Аналіз предметного світу пісенної символіки певною мірою свідчить про їх національно-побутову географічну своєрідність. Так, напр., троянда (рожа) , поширена в українських піснях, в російських зустрічається досить рідко, а в піснях північних регіонів взагалі не зустрічається (9, с. 108).

Таким чином, символіка весільної пісні – яскравий художній світ, характеристика народного світогляду, морально-етичних ідеалів.

Література:

1. Танцюра Гнат. Весілля в селі Зятківцях /Упоряд., ред. М. К. Дмитренко, Л. О. Єфремова. – К.: Ред. часопису “Народознавство”, – 1998. – 404 с.
2. Весільні пісні: У двох кн. – Кн. 2: Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття, Закарпаття/Упоряд., примітки М. Шубравської. Нот. Матер. упоряд. Н. А. Бучель. – К.: Наук. думка, 1982. – 679 с.
3. Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І. та ін. Словник символів /За заг. ред. О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка. – К.: Ред. часопису “Народознавство”, 1997. – 156 с.
4. Поділля /Артюх Л. Ф., Балушок В. Г., Болтарович З. Є. та ін. – К.: Вид-во НКЦ “Доля”, 1994. – 504 с.
5. Дмитренко М., Іваннікова Л., Лозко Г., Музиченко Я., Шалак О. Українські символи. – К.: Ред. часопису “Народознавство”, 1994. – 140 с.
6. Кондратюк А. На горі сосна золоторясна: Оповіді про дерева. – К.: Дніпро, 1995. – 164 с.
7. Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич /Упоряд. Мишанич С. В., Мишанич М. В. – К.: Наук.думка, 1982. – 423 с.
8. Пісні Поділля: Записи Насті Присяжнюк в селі Погребище, 1920 – 1970 рр. /Упоряд. С. В. Мишанич. Відп. ред. С. Й. Грица. – К.: Наук. думка, 1976. – 521 с.
9. Лазутин С. Г. Поэтика русского фольклора. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая школа, 1989. – 208 с.

Світлана КОЗЯР,
аспірантка відділу
фольклористики
ІМФЕ НАН України.

"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.