Лірник Сашко (Олександр Власюк)
Про шевця Віника, Смерть, золотий перстень і долю

Жив-був у нашому селі Сабадаші недалеко від Бузівки через річку від Зеленого Рогу якраз навпроти хати кривої Ганьки бідний чоловік Тимухтей. Всього багатства у нього було - коник, корова та руки роботящі. Жив він собі з жінкою, любив її, а тут Бог послав йому дитину - сина.

Покликав Тимухтей повитуху. А та, як ішла до них у хату, то заглянула знадвору у віконечко. А як подивитись у вікно, коли дитина народжується, то можна побачити долю цієї дитини. От прийняла повитуха немовля, скупала його, а від грошей відмовилась. Тільки сказала:

- Нічого мені не платіть, а лиш покличте мене на весілля, коли дочка цього хлопчика буде заміж виходити. Хай яка я стара буду, а все одно покличте.

Поніс Тимухтей сина до попа хрестити. А перед тим був з попом посварився, то піп вирішив Тимухтею помститися і назвав хлопця Віником. А, кажуть, як назвеш людину,
так вона і проживе. Хоча батьки кликали хлопця Веніаміном, а як був Віником, то і жив Віником. Перший штукар і жартун був на селі - щось як вигадає, як устругне, то хоч стій, хоч падай. Буває, сусіда їде з поля - сіно везе, то Віник і кричить з-за тину:

- Дядьку Йване! У вас он колеса крутяться!
Той і стає подивитися, що там крутиться, а Віник сміється, аж качається.
Або хтось спішить на ярмарок, то Віник біжить за ним вулицею та гукає:
- Ой, дядьку, стійте! Ой, стійте ж!
- А чого тобі? - спиняє той коней.
- Та ось у вашого воза дишель довгий. То я біжу, щоб об ваш дишель почухатись.
- А чухала б тебе лиха година, як я поспішаю, а ти мене задурно спиняєш!
Що вже батько Вінику не робив, що вже не сварив, що вже не бив - усе йому смішки та жарти. Вирішив батько віддати хлопця в науку, щоб якогось ремесла навчився. Віник попросився до шевця, бо відомо, що шевці - люди веселі і в чоботях їхніх люди краще танцюють, як босі.

Вивчився Віник, почав людям чоботи шити, та все жартуючи. А що пив він не часто, але багато, і то лише сім днів на тиждень, толку з його роботи було мало. Так він і жив собі сам у хатині край села.

Якось однієї ночі була сильна гроза. Віник сидів собі при каганці, топив грубку і морщив зі старої шкіри постоли. Коли це раптом у двері хтось постукав. Віник відчинив і побачив стареньку жінку, закутану у чорну хусточку. Бідна бабця була мокра як хлющ і трусилася від холоду, аж зуби цокотіли, як ото підкови цілої козачої сотні по бруківці в Умані.

- Ого, бабцю, то хіба ж годиться під дощем купатися восени? - засміявся Віник і впустив бабусю до хати. Підкинув дров у
вогонь, бабусю посадив ближче до грубки.

- То що, бабуню, може, вам трошечки горілки націдити, щоб зігрілися?
- А чому б і не націдити? - каже бабуся.

Налив Віник чарочку старенькій. А знаєте, яка в шевців горілка? Так отож...
Бабуня горілочки хильнула, зігрілася, розімліла коло вогню, а далі ну співати й танцювати:

Ой чук шкарбундрав -
козак з дівки перстень зняв!

Натанцювалася, наспівалася, сіла спочити, та й каже:

- Знаєш, хлопче, кого ти пригрів, нагодував та напоїв? Я - твоя Смерть! Але що ти такий веселий і гостинний хазяїн, то
дам я тобі відстрочку - живи. Але прийду по тебе, коли будеш дочку заміж віддавати.

Віник хоч і злякався, але ж тут-таки і придумав штуку.

- А що, пані Смерть, невже таки від тебе і сховатися не можна? А якщо я всі двері-вікна зачиню і в скриню сховаюсь, то невже ти до мене доберешся?
- А доберуся! - засміялася Смерть. - Я у будь-яку шпаринку пролізу.
- Ану покажи!
- Ну, куди пробратися? - питає Смерть.
- Та хоч би у цю пляшку з-під горілки! - А горілку вони вже давно вицмулили.

Смерть тоді скочила на стіл і зробилася така довга-довга і тонка-тонка, як нитка, та й давай у пляшку сотатися. І скрутилася на дні у кільце. А Віник схопив пляшку, замотав шматком шкіри, обв'язав дратвою, засмолив смолою, та так міцно, що Смерть і не вилізе. А далі викопав яму під припічком, та й закопав пляшку.

Після того Віник пити горілку кинув, за роботу гарно взявся, і діла у нього на краще пішли. Став він чоботи найкращі в усій окрузі шити. Навіть сам пан Потоцький у нього чоботи замовляв. Правда, платити за них не платив, а так забирав. Зажив Віник добре, забагатів, одружився, народилася у нього дочка.
А в цей час на світі білому ніхто не вмирає.  Навіть старі і немічні - ті, хто на себе смерті просить-благає, - вмерти не можуть.  Пропала смерть на землі.
Підросла дочка у Віника, уже їй і заміж пора. Аж тут трапився їй наречений - хлопець краси небаченої і не з нашого села.  Їхав він якось конем через село, доїхав до Віникової хати і посватався до дочки. А вона його так вподобала, аж тішиться.
От хлопець дівчині і каже:
· Знаєш, Галю, дізнався я, що у твого батька під припічком закопаний перстень золотий, от якраз і буде нам до вінчання.  Давай викопаємо його, коли батько з чобітьми на базар у Жашків поїдуть.
А був то не просто хлопець, а помічник Смерті.
Поїхав Віник на базар, а Галя відкопала пляшку, дратву розв'язала, шкіру розгорнула, а в пляшці перстень золотий, аж міниться!
Розбила Галя пляшку, перстень добула, яму засипала і нічого батькові не сказала.
От уже сидять гості за столом, гуляють, молодих вітають. Аж тут і бабця-повитуха іде - її покликали, не забули. Прийшла вона і наказала, щоб криницю у дворі затягнули шкірою і гвіздками забили.

Гуляє весілля в селі, на пальці у молодої перстень виблискує... Добре всім, лиш Віник нудиться, все йому на місці не сидиться, все хочеться з тої кринички води попити - та вода йому солодшою від меду здається.
Не втерпів Віник, підійшов до кринички, а там після дощу шкіра прогнулася і в ямці трошки води зібралося. Нахилився Віник до тієї калюжки, сьорбнув води, та й захлинувся.
Надбігли люди, Галя плаче, бабуня-повитуха руки ламає і приказує:
- А я ж бачила, що він на весіллі в криниці утопиться, уже ж і шкірою забили, та, видно, від долі не втечеш.
Аж раптом Віник як засміється, як закашляється, так з нього та вся вода і вилетіла. А він утерся та й сміючись каже:
- Ото я вже з життям попрощався, та згадав, що пану Потоцькому не встиг одного чобота дошити, то як же він, бідний, в одному чоботі без халяви ходитиме?

От така доля на світі буває. Хто живе весело, той і у вогні не горить, і у воді не тоне!

Усе смішки, усе гульки,
А о смерті нема думки.
- Іди, смерте, бо вилаю,
Бо я тепер гості маю.
Іди, смерте, іди проч -
Голівоньки не мороч!

розповів Олександр ВЛАСЮК

ілюстрував Олег ПЕТРЕНКО-ЗАНЕВСЬКИЙ
журнал для дітей "СОНЯШНИК"