Ранок. Сонце ще не зійшло. А на протилежному боці Самари дикі лебеді зняли страшенний галас: грізно скрикуючи, бились два красені лебеді. Дід Базікало наче й не спав — підхопився, витяг свого мушкета з-під рядна й вистрілив угору. Лебедина зграя підхопилася, промайнула над річкою й злетіла у небо. Швидкі змахи дужих крил розсікали повітря, було чути чарівні звуки: прось-прось-прось... Та ось лебеді зникли за горбочком, й у повітрі почулися інші звуки: хроп-сиу, хроп-сиу, хроп-сиу... Хропів дід Кахикало. І хропів він, треба сказати, з душею, дужо, аж навіть присвистував. Дід Базікало перезарядив мушкета, знову вистрілив, але вже біля самісінького Данилового вуха.
— Вставайте, вставайте, — торохкотів Базікало, коли впевнився, що хлопчик і дід прокидаються. — Спите ви, відверто кажучи, по-козацькому: як не ломигою, то й не розбудиш.
— Встаємо, встаємо, брате Іване, — відповів дід Кахикало, позіхаючи й потягуючись.
— Встаємо, встаємо, дідусю Іване, — белькотів Влас, продираючи заспані очі.
— Так, так, прокидайтеся, а я вам поки пісню заспіваю:

"Вставай, козак, годі спати,
Ідуть турки рабувати;
Ідуть турки на рабунки,
Зрабують тя, молодого,
Візьмуть коня вороного!"

...Коли йшли митися до річки, дід Базікало зауважив товаришеві:
— Ну й хропеш ти, брате, хай йому грець. Скільки років разом, а я ніяк не можу звикнути до твого храпу.
— Мій храп — то колискова. Кхе, кхе... Чи пам'ятаєш ти, брате, в нашому курені козак Храпко був?
— Ще б пак!
— Так той Храпко куди дужче за мене хропів. Так-таки, так. Ось послухай, серце, що це за козак був...

Був той Свирид, треба сказати, статечний чоловік, усе він робив до смаку, не поспішаючи. А вже круглий та пухкий був, що твоя галушка.  Пузом своїм дуже пишався; трапиться якесь свято, танці, всі козаки йдуть у коло, таку козу ногами виробляють, що будь-будь, а Храпко — той ні, ніколи марно підошов збивати не буде; тільки вийде в коло, ляже пузом на землю, та я-як крутнеться раз-другий, наче справжня дзига! Так-таки, так. Кхе, кхе.
Але більш за все відрізнявся він від усіх козаків тим, що вже дуже любив поспати. Де схоче, там і спить. Інколи навіть у бою було спить собі верхи, тільки правиця його шаблею вражі голови креше, мов ту капусту. Але якщо навіть він спить у бою, то ніколи свого не рубоне. Дивовижний козак був, що й казати. Але що саме головне, коли він спав, скажімо, в курені, то виводив таку музику своїм носярою, що не питай.  Якщо вуха затичками не позатикаєш, — не заснеш, як не силкуйся. Ану засни, коли дах куреня від його храпу здригається. І от, значить, в одній з сутичок, захопили його ляхи в полон, кинули у льох. А діло вже ставало на ніч. Повлягалися вони спати, і тут наш Свирид як захропе: храп та храп, храп та храп... Бідні ляхи попідскакували перелякані, подумали, що то козаки на них уночі напали, і давай мерщій розбігатись хто куди. А Храпко вранці прокинувся, вуса розправив, підважив плечем ляду, та й попрямував собі на Січ.  Так-таки, так.
— Еге ж, брате Даниле, — сказав дід Базікало, коли той закінчив говорити. — Таки храп у тебе слабкіший. Що тут поробиш  —  хропи на здоров'я. — Потім дід Іван звернувся до Власа: — Давай-но, Власику, як і обіцяли ми тобі учора, поголимо твою голову, зоставимо лише одну чуприну, щоб виріс з неї довгий "оселедець".
— Давайте, дідусю! Я згоден.
— Тоді сідай ось сюди на камінь. Дід Данило тебе голитиме, а я розповім тобі про те, як козаки одягались.

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЯК КОЗАКИ ОДЯГАЛИСЬ

Одягались, Власику, запорожці розкішно й гарно. Відпустивши довгу чуприну, козак закручував її кілька разів за ліве вухо, й вона висіла собі в нього аж до плеча, так було за вухом і живе. Чуприну обов'язково носили за лівим вухом. Шабля зліва, і чуприну зліва треба було носити, як ознаку вдалого та відважного козака. Дівчата коси плекають, а запорожці — чуприни. А як задовга виросте, то козак закрутить її спочатку за ліве вухо, тоді проведе за потилицею на праве вухо, та так і ходить. Бороди також голили, лише вуса залишали й відрощували їх довгими-предовгими. Ось я к у діда Данила. Довші, як у нього, й придумати навіть неможливо. Як розчеше їх гребенем, то хоч він і древній козак, а такий вийде козарлюга, що тільки ну! Ото як запорожець чуприну закрутив, вуса зачесав, тоді вже й одягнеться у своє вбрання. На голову надівали високу, гостру шапку з смушевою околицею, з сукняним малиновим чи зеленим дном, з срібною китицею на самому вершечку й гачком для китиці - прищеплювати, щоб не теліпалася. Бачив ти не раз, як за околицю своєї шапки ховає дід Данило ріжок з тютюном, кресало, й, головне — люльку: тільки вийме її з рота, одразу ж і заткне за околицю. Кумедія, та й годі. Шапки робили переважно куренями: який курінь, така й шапка, такий і колір.  Ми з Данилом завжди були в Полтавському курені, і колір наших шапок був зелений. Перш ніж одягнути на себе шапку, козак замотував свою чуприну за вухо й потім уже одягав шапку; а одягнув шапку, то вже й козак — це найперший і найголовніший знак козака. Тоді вже одягає черкеску, завдовжки по коліна, кольорову, з гудзиками, на шовкових мотузках, з двома гачками для пістолів на боках. Запне ту черкеску гудзиками, зав'яже поясом, та й готово. Дивись, як козак підперізувався. — Дід Іван розмотав свій шовковий пояс, прив'язав один кінець мотузком до Данилової палиці з головою цапа, відійшов, приклав другий край пояса до свого боку й почав крутитися. Разів з десять крутнувся він, поки підперезався. — Ото як одягнув запорожець червону черкеску, підперезався поясом, почепив на бік свій кинджал, приладнав шаблю, тоді одягає жупан. Це вже одяг просторий і довгий, майже до кісточок. Жупан був іншого кольору, ніж черкеска; якщо черкеска червона, то жупан голубий чи синій; рукава в жупана широкі-преширокі, з розпірками. Розпірки ці робили якраз у тому місці, де згиналася в лікті рука, нижче розпорів рукав був зашитий до самого кінця. Коли руки просувалися просто через кінці рукавів, то виходило, ніби на кожну руку в козака по чотири рукави: два лежать, а два позаду метеляються. Те, що метелялося позаду, можна було закласти за спину і зав'язати разом. Тому й виходило, що як їде, бувало, запорожець верхи зі зв'язаними рукавами, то здається, ніби на його спину причеплені крила; по цих крилах і впізнають запорожця здалеку.
От який був одяг! Такий одяг, що і сорочки не продаси за сто карбованців; ідеш вулицею, то ніби весь сяєш зірками чи квітками.  До цього широкого й просторого одягу личили шаровари. Під шаровари взували сап'янові чоботи, жовті, зелені, червоні, з золотими, срібними й мідними підківками, з вузенькими носками; від чобіт виднілися лише носки, так низько напускали ми на них свої шаровари: здалеку здається, ніби вітрило розпускає; а широкі такі, що хо-хо! Тринди-ринди, з маком борщ. Правду скажу, більших за мої шаровари ні в кого не було.

Сховав козак у свої шаровари
Кусмей сала,
Торбу з пшоном,
Діжу з вином,
П'ять гарбузів,
Сто кавунів,
Два вози разом з волами,
(Один з сіллю,
Другий з огірками),
Велику ложку,
Щоб їсти потрошку,
Ще й ковбаси
Кілець зо три,
Люльку бурульку,
Тютюнець,
Гребінець, —
От який молодець!

Бувало, щороку приїжджали ми в Сорочинці на ярмарок, чоловік по двадцять-тридцять. Вдягнені так, що — Боже, Твоя воля! Золото й срібло! Всім на заздрість. Проїдемо по ярмарку верхи, мов ті зірки виблискуємо! Кинеш, бувало, шапку вгору й не даси упасти: підлетиш на коні й схопиш. А хто не схопить, той за свій рахунок поїть і частує весь гурт. Так. Що було, то було. Ідеш, бувало, чепурний, молодий, ну їй Богу, землі не торкаєшся! Тільки шам, шам, шам — і пішов, і пішов!
— Готово! — сказав дід Кахикало, ховаючи в піхви кинджал.
— Що готово? — перепитав Улас.
— Рости, чуприно, від Січі аж до Криму. Є "оселедець", маленький, а є...
— Дивись, Власику! — радісно вигукнув дід Базікало й витяг із кишені своїх шароварів кругленьке дзеркальце. — Одягнути б його в козацький одяг  —  запорожець вийшов би хоч куди.
— Можна й одягнути. Так-таки, так. Кхе, кхе.
Дід Кахикало надів на голову Власа шапку зі смушевою околицею, доторкнувся до неї своєю палею з цапиною головою, і враз Уласів одяг змінився. На ньому була козацька одежа, саме така, про яку розповів йому дід Базікало.
— Ну чим не козак наш Власик, Даниле!
— Козак, такий козак, що тільки ну!..
— Я — козак!!! — полум'яно закричав Уласик.
Радісний вигук дитячої душі був підхоплений луною й рознесений по всій окрузі.
— Я — коз-з-а-ак!!!

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]