Московські царі та їх поплічники в усі часи мали особливе ставлення до України. Навіть у найспокійніші періоди співіснування вони робили все для того, щоб не допустити до високих посад у державному уряді розумних, талановитих, національне свідомих українців. Проте намагалися підтримувати слабких духом або безхарактерних старшин, що за царську ласку, почесті і маєтки корилися московським наказам і тим самим допомагали їм ослаблювати силу української держави.

Москалі знали, хто такий Брюховецький, тому завчасу обіцяли йому свою підтримку і допомогу, якщо отримає гетьманську булаву. Вони були переконані, що Брюховецький, ставши гетьманом, дбатиме не про добро держави й народу, а тільки про себе та своїх прибічників. Таким поводженням він ніколи не заслужить прихильності свого народу, тому завжди потребуватиме підтримки Москви і слухняно виконуватиме все, що Москва йому накаже. Воно так і сталося.

Брюховецький без вагань погодився утримувати московські залоги в Україні, цареві передав більшу частину грошей, що до того часу належали військовій скарбниці, просив царя, щоби в Україну прислали московського митрополита, а врешті й сам поїхав до Москви "побачити ясні очі государя", тобто поклонитися цареві - чого досі не зробив ні один гетьман. За це цар дав йому титул боярина й дозволив узяти за жінку московку.

Дорого заплатила Україна за царську '"милість", надану гетьманові-зраднику.

Так гетьманував Брюховецький шість років (1663 - 1668). Народ, розчарований у своїх сподіваннях, почав бунтуватися проти нього і москалів. Найбільше обурення викликало те, що Москва у 1667 р. уклала договір з Польщею і погодилася відступити полякам правобережну Україну з Києвом. Після тривалої боротьби і повстань українці знову потрапляли під польське гноблення. Брюховецькому стало відомо, що народ остаточно зневірився в ньому, має намір покинути його і перейти під владу правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Щоб до цього не допустити, перелякавшись за свою подальшу долю, Брюховецький вирішив зробити щось таке, чим би хоч частково повернути собі прихильність народу.
У 1668 р. на Богоявлення Брюховецький скликав до Гадяча на раду полковників та старшин. Вони розглянули сумне становище України й поклялися, що не будуть більше терпіти московських знущань, отож або москалі добровільно підуть з України, або їх треба вигнати силою.
Полковники повернулися до своїх полків і одразу розпочали боротьбу з московськими залогами. Москалі позамикалися у замках і намагалися оборонятися. Козаки разом із міщанами здобували замки, московських солдат убивали, а воєвод забирали в неволю. По всій Україні розгорілася боротьба з ненависними загарбниками.
На підмогу Брюховецькому прийшов Дорошенко, що гетьманував на Правобережжі.  Якою була зустріч двох гетьманів невідомо, але проти Брюховецького повстали його козаки і він загинув.
З великою радістю привітали повстанці Петра Дорошенка і обрали його гетьманом усієї України. Їх рідна земля, розділена на дві окремі держави, знову з'єдналася під одною булавою. Так як за часів Виговського, кинулися козаки проганяти з українських міст московське військо. Здавалося, що врешті Україна позбудеться ненависної ворожої "опіки", що була нічим іншим, як поневоленням, і народ нарешті заживе спокійним самостійним життям.
Та незабаром знову настали тривожні дні.
Москалі зібрали велике військо й рушили з півночі на Україну. Одночасно до Дорошенка прибув посланець від його матері, щоб гетьман чимскоріш їхав до Чигирина готувати оборону, бо на Правобережжя почали наступ поляки. Дорошенко поїхав до своєї столиці, а на Лівобережжі призначив тимчасово наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного.

За Іваном Петренком