славний козак Ігор СІЧОВИК

НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ
БАРОНА МЮНХАУЗЕНА В УКРАЇНІ
ПОВІСТЬ

ЯК Я СОТНИКОМ СТАВ

Погожого літнього дня запросив мене до себе козацький полковник Іван Забіяка.
- Знаю вас, бароне, - почав він, - як сміливого вояка та знавця багатьох іноземних мов. Ви чужоземець, і мені, звісно, негоже накидати вам свою волю, але якщо на те ваша ласка, я пропоную вам цікаву подорож до Туреччини. Але не для того, щоб прогулятися, а у військових справах. Бачте, один із наших козаків перебуває на службі у турецького султана. Він роздобув деякі таємні документи, а передати їх нема ким. Чи не могли б ви, бароне, допомогти мені в цьому?
Я згодився без найменших вагань: побувати ще раз в улюбленому Стамбулі* - моя давня мрія, а відчуття небезпеки для мене - як ковток свіжого повітря. Та як подолати море?
- Наші козаки давно вже опанували морський шлях: де човником-чайкою, а де під водою із соломиною в роті. Інших засобів у нас, на жаль, немає, - повідомив мені полковник Забіяка.
Чого я терпіти не можу, так це бути довго в дорозі. Бо завжди прагну випереджати час.
Я розпорядився, аби за два дні спорудили і доправили на берег Чорного моря незвичайний човен-чайку із високою кормою і впрягли у нього зграю білокрилих лебедів, рака та щуку. Сказати б, для рівноваги сил.
Я забрався в човен, і птахи рвучко знялися в небо. Коли вони набирали надто небезпечну висоту або швидкість, у справу втручалися рак і щука: перший гальмував, а друга тягнула донизу. Жадобу лебедів летіти у потрібному напрямку, тобто у вирій, розпалювало ще й те, що наближалася І осінь.
Поблизу турецьких берегів я напнув віжки, і лебеді поволеньки посадили мою чайку на воду.
За кілька миль* до берега я обтяв* мотузки, якими були загнуздані лебеді, і птахи, радісно злинувши в небо, продовжили свій шлях до теплої Африки. Рака і щуку я відпустив у воду, а сам перебрався в одежину турецького рибалки і спокійно пришвартував човна до безлюдного берега.
Невдовзі у Стамбулі я зустрівся з людиною полковника Забіяки і забрав у неї таємне донесення.
Відтак я вирішив поблукати Стамбулом. Оглядав мечеті*, насолоджувався розкішними східними базарами.
Мою увагу привернув гурт гультіпак. Як порядна і вихована людина, я намагався обминати місця, де спритні шахраї ошукують наївних глядачів, спорожняючи їхні кишені. І все ж цікавість узяла гору: я протиснувся крізь натовп і побачив, І як шахрай пропонував відшукати з-поміж трьох карт одну - туза. Він перетасував карти не надто швидко і так само повільно розклав їх на землі. Найближчий глядач пальцем тицьнув у карту, але не вгадав. Шахрай удруге показав карту, яку слід було вгадати, і повільно поклав її на землю поміж інших. Я випередив решту гравців і з радісним вигуком показав, як мені здалося, на потрібну карту.
Картяр у відчаї схопився за голову: "О Аллах!* Я програв! Я збанкрутував!"* І передав мені чималеньку купу грошей. Я зібрався було піти геть, але картяр почав жалібно благати, щоб я дав йому шанс відіграти бодай дещицю* із втрачених грошей. І я погодився. Крутій знову перетасував карти і повільно поклав їх на землю. Без жодних вагань я одразу показав на туза. Однак то був... король. Мій виграш повернуся до картяра. Новий поєдинок закінчився моєю цілковитою поразкою. Мушу зізнатися, що з тих грошей, які мені виділив полковник Забіяка, за кілька хвилин не залишилося й шеляга*.
Шахрай-картяр умить забув про моє існування. Біля нього вже стояло відро з мильною водою і лежала купа довгих соломинок.
- Увага! - вигукнув він. - Хто з вас надме найбільшу мильну бульбашку, одержить велику винагороду! - І показав на торбинку з монетами.
Охочі заробити на дурничку підходили до відра, брали соломинки і дмухали у них.
Коли настала моя черга, я з люттю схопив соломину і щосили дмухнув у неї.
Я ладен був повірити навіть в аллаха, коли побачив, як моя бульбашка дедалі більшає, щоб невдовзі перетворитися на величезну кулю.
Шахрай від переляку впав на коліна, схопився за голову і зарепетував не своїм голосом: "Я банкрут! Я зазнав неймовірних збитків!"
Я незчувсь, як опинився всередині мильної бульбашки. Куля, на мій подив, почала підійматися, набрала висоту, і я зрозумів, що лечу. В мене запаморочилася голова, ще мить - і я б задихнувся без повітря, якби вчасно не згадав про соломину. Зібравши останні сили, я пробив нею стінку мильної кулі й почав жадібно вдихати повітря. Лише тепер "я збагнув, що таким чином зможу дістатися України. Однак кулю віднесло до моря, де вона зависла у повітрі. З розпачу я вже хотів випустити з неї повітря, щоб повернутися на землю. Та раптом мене осяяв неймовірний здогад. Від радощів я смикнув себе за вус. Я робив це завжди, коли мені спадала геніальна думка. Виявляється, панове, летіти мені й не треба! Кожна освічена людина знає ще зі шкільної лави, що Земля має форму кулі й за добу робить один оберт навколо своєї осі. А я ж не на Землі, а в небі! Тож завтра вранці Україна сама прилетить до мене! Як гадалося, так і сталося!

Незабаром я передав розвідувальне донесення полковникові Івану Забіяці. Він обняв мене, як рідного брата, та все допитувався, як я, в бісової матері, примудрився так швидко повернутися. Але я з усмішкою відмахнувся: це, мовляв, маленька військова таємниця і розголошувати її бувалому воякові не гоже.
Невдовзі мене призначили сотником і я став командувати сотнею відчайдушних козарлюг.

ЯК Я З ПОСУХОЮ БОРОВСЯ

Мені, панове, страх подобається давня українська усмішка. Ідуть дорогою дід з онуком. Онук показує на величезний камінь, що жить край дороги, і запитує:
- Дідусю, а ви могли б підняти оце камінь?
- А чому ж! Як був молодий, піднімав.
- Справді, дідусю, піднімали?
- Піднімав, онучку, піднімав - і не підняв.
На відміну від мудрого діда, я ніколи не піднімав каміння. І все ж пригадується один випадок.
Україна - не Африка, але й тут бувають посушливі роки. Інколи сонце так випікає землю, що живої билиночки у степу не знайдеш. А тоді схоплюються пилові бурі, й усе небо застилає суцільна сіра завіса - дихнути нічим.
Городи в такі роки намагалися поливати водою з криниць, але вони швидко міліли, води ледве вистачало для людей. А якщо й знаходили воду, то як ти її проведеш до кожного поля?
Тоді я сказав собі, що досить жити за принципом: не може того бути, щоб якось воно не було. І сам узявся до роботи, якої вистачило б на десятьох: змайстував величезний лук і викував до нього залізну стрілу.

Уночі, коли люди поснули і на небі зійшов рогатий молодик - новонароджений Місяць, - я, прив'язав до стріли мотузок, прицілився і вистрілив. Стріла описала дугу, пролетіла між рогами Місяця і впала неподалік мене. Отже, у моїх руках тепер були обидва кінці мотузка. До одного з них я прив'язав велику бочку, вщерть* наповнену водою, а за другий кінець міцно вхопився руками та й давай підтягувати бочку до Місяця. Повірте, панове, це річ непроста, але я впорався на славу. Коли я доводжу свою оповідь до цього місця, багато хто зі слухачів дивується, як мені вдалося це зробити. Відкрию вам невеличку таємницю: перш ніж запустити мотузок до Місяця, я намастив його салом. А ви ж знаєте, що в українців навіть примовка є: пішло легко як по маслу. До того ж, мені доводилося й не таке піднімати. Коли ми воювали з недругами у Карпатах, я сам-один викотив на найвищу гору Говерлу гармату та кілька десятків ядер. І ми влаштували ворогам такий гармидер*, що вони подумали, ніби це землетус, і кинулися навтікача.

Так от, тільки-но я підтягнув бочку до нічного світила, як раптом згадав, що вся моя затія може луснути, як мильна бульбашка, оскільки у дні бочки нема дірочок! Та не був би я бароном Мюнхаузеном, коли б і цього. разу не знайшов вихід зі скрути. Я схопив рушницю - і ну гатити шротом* по дну бочки! З неба на землю бризнув рясний дощ. Мою пальбу люди сприйняли за гуркіт грому, тож повибігали зі своїх домівок, хто в чому спав. Вони влаштували таке свято, яке буває хіба що у ніч на Івана Купала.
Другого дня земля зазеленіла, і примара голоду відступила далеко за Чорне море.

СЛОВНИЧОК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ,
позначених у тексті зірочками

Стамбул - столиця Туреччини;
миля (морська) - відстань, що дорівнює 1,8 кілометра;
обтяв - обрізав;
мечеть - молитовний дім у мусульман;
Аллах- ім'я бога в ісламі;
збанкрутувати - втратити все, залишитися без грошей;
дещиця - незначна кількість чого-небудь;
трохи;
шеляг - старовинна найдрібніша монета;
вщерть - до країв;
гармидер - безладний галас, метушня;
шріт - дрібні свинцеві кульки для стрільби з мисливської рушниці; дріб.

Далі