Микола ДМИТРЕНКО
«РОСТИ, РОСТИ, ТОПОЛЕНЬКО…»

ТОПОЛЯ — символ дерева життя; оберіг українців; символ рідної землі, свободи, України; дівочої та жіночої краси, стрункості, гнучкості, смутку, самотності; результат міфічного перетворення дівчини, жінки в дерево. Тополя може символізувати воду й вогонь, місяць і сонце, адже листя має різні відтінки зеленого: знизу світлозелений (вода, місяць), зверху темнозелений (вогонь, сонце).
В Україні найпоширеніша тополя пірамідальна. Відомі народні порівняння дівчини, жінки з тополею: “Струнка, як тополя”, “Висока, як тополя” (часом із негативною подальшою характеристикою: “…а дурна, як бараболя, варіант — квасоля”), “Тонка, як тополя”, “Гнучка, як тополя”, “Самотня, як тополя”.
У давнину весняно-літні обряди (в деяких місцевостях на Великдень, Зелені свята, Купайла) через ігровий образ дівчини-тополі розкривали смисли майбутнього дорослого життя, вони були своєрідною ініціацією для молоді, можливістю краще пізнати одне одного, знайти пару. Звичай “водити тополю” описав М. Костомаров у магістерській дисертації “Про історичне значення руської народної поезії” (1843). Дівчата обирали з-поміж себе одну представницю, до рук, піднесених угору, прив’язували палицю, квітчали її, водили й співали:

Стояла тополя край чистого поля.
Стій, тополенько, не розвивайсь,
Буйному вітрові не піддавайсь!

У заклику “не розвиватись” М. Костомаров вбачав міфологічний мотив не перетворюватись дівчині на дерево під дією сильного вітру і пов’язував цей образ із образом народної легенди про перетворення на тополю дівчини, яка чекала-виглядала свого милого в степу на могилі (кургані). Згодом образ-символ “не розвиватися” набув побутового значення: не піддаватися хлопцеві, ще не виходити заміж, бо не пора, бо щойно ж “завили вінки та й на усі святки”. Інша пісня прозоро пояснює шлюбний мотив: “Ой шуміла тополенька, як ся розвивала; //Ой плакала дівчинонька, як ся віддавала”. Образ рубання тополі в піснях засвідчує кохання й видання дівчини заміж:

Тонкая, високая тополя;
Чорнявая дівчина — то моя.
Тонкую, високую зрубаю:
Чорнявую дівчину кохаю.

Образ самотньої недоглянутої тополі в купальській пісні служить паралеллю для розкриття мотиву самотності дівчини, якій певний час не виявляли уваги. Але засіб психологічного паралелізму набуває глибшого символічного значення з появою образу хлопця, саме ця обставина розкриває перспективу одруження:

Ой стояла тополя край поля.
— Хто ж тебе, тополе, обполе?
Хто ж тебе, дівчино, пригорне?
Обізвався та й хлопець молоденький:
— Я ж тебе, тополе, обполю;
Я ж тебе, дівчино, пригорну.

Образ тополі типовий для пісень про кохання; в них тополя символізує дівчину. Чудові народнопісенні паралелізми повніше розкривають емоційний стан ліричних героїнь:

Ой у полі дві тополі,
Одна одну перехитує.
А в козака дві дівчини,
Одна одну перепитує…

Або ще такий позитивний образ — запевнення хлопця у вірності:

Не зрубав я й у полі тополі,
Я не зраджу й тебе, молодої.

У народних баладах типовий образ перетворення невістки на тополю через свекрушину неприязнь чи й закляття. Сповнені високого драматизму, ці образи — шедеври народного художнього світовідтворення: “Поховала сина та під церквою, //Нелюбу невістку під дзвіницею; //Посадила над сином зелений явір, //На невістоньці — білу тополю. //Став же явір та приживатися, //До тої тополі та прихилятися, //Стали їх могили та присуватися. //Зайшла тоді мати дітей оглядати: //— Либонь, же ви, дітки, вірненько любилися, //Що ваші вершечки докупи схилилися”. Чи не найпоширеніша балада з образом тополі-невістки “Ой чиє ж то жито, чиї то покоси”.
Т. Шевченко через образ тополі показав долю дівчини, жінки, що як тополя від вітру, потерпають від ударів долі. Від пейзажної замальовки до прямих порівнянь, уособлень чи персоніфікацій — усе це у творах Т. Шевченка:

…Зілля дива наробило —
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не діждала пари;
Тонка-тонка та висока,
До самої хмари.
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

Символіка образів тополі в Т. Шевченка стала: “Не тополю високую //Вітер нагинає, //Дівчинонька одинока //Долю зневажає”; “І похилилась, мов тополя //Од вітру хилиться в яру”; знесилені, “Дві тополі високії //Одна одну хилять. //І без вітру гойдаються, //Мов борються в полі. //Ото сестри-чарівниці — //Отії тополі”. Або ще такий баладний мотив: дві сестри покохали одного хлопця Івана, отруїли його, а потім і себе:

А Бог людям на науку
Поставив їх в полі
На могилі тополями.
І тії тополі
Над Іваном на могилі,
Коло того гаю,
І без вітру гойдаються,
І вітер гойдає.

Аналогія тополі з жінкою була перенесена й на долю України, що зазнала лихих випробувань від ворожих нападів. Тополя, як і верба, стала національним символом України.
Відома легенда про тополю.

“Були собі три подруги. Жили вони душа в душу: чи на весілля, чи на вечорниці — завжди разом. Якось, кажуть, на Івана Купала, пішли всі три подруги квіти збирати. Збиралися вертатися в село, та почули шалений кінський тупіт.
— Ой лишенько, татари! — крикнула одна.
— Загинемо в річці, а не дамося татарам у руки! — крикнула друга.
А татари вже заміряються кидати аркани.
— Господи, зроби так, щоб ми стали тополями, — крикнула третя.
Всі троє відразу стали тополями й зашелестіли листом.
Жахнулися татари і втекли назад, не заподіявши селу ніякого зла”. Інший варіант легенди: “Пішли три рідні сестри з матір’ю в поле плоскінь вибирати. Раптом налетіли татари.
— Ой матіночко, татари, рятуйте нас!
— Краще станьте тополями, як маєте потрапити в татарський полон, — вигукнула мати й одразу впала, вражена татарською стрілою. Татари накинули на сестер аркани, але аркани були вже не на дівочих плечах, а на тополях. Татари злякалися і втекли. Село було врятоване, а сестри так і залишилися стояти тополями на віки-вічні. Чи так воно було, чи ні, але, кажуть, що нібито весняними місячними ночами тополі стають дівчатами, плачуть і проклинають татар, що стратили матір, і що довіку стоятимуть тополями” (Зап. М. Сафроняк, с. Лозова Тульчинського р-ну на Вінниччині).

Тополя як символ волі контрастує з полоном козаків-невільників, додає їм снаги. Т. Шевченко звертався до дерева: “Рости, рости, тополенько, все вгору да вгору”. Поети ХХ ст. оспівали тополю як символ Батьківщини, надії, духовності, непримиренної боротьби за щастя й волю. “Тополі арфи гнуть”, “В темряві ночі тополі тріпочуть”, “Здаля сміялась струнка тополя” — це П. Тичина. Безсмертне слово В. Симоненка:

І коли впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.

[ЩО ТАКЕ СИМВОЛ?] [«А НА ТІЙ ВЕРБІ ЗОЛОТА КОРА» ] [ БЕРЕЗА — ДАВНІЙ ОБЕРІГ ] [ ЛИПА ЗОЛОТОМ ОБЛИПЛА ] [ НЕ ХИЛИСЯ, СОСНО ] [ ОЙ ТИ, ДУБЕ, ДУБЕ, КУЧЕРЯВИЙ ДУЖЕ ] [ ОЙ У ПОЛІ КЛЕН-ДЕРЕВО… ] [ РОСТИ, РОСТИ, БАРВІНОЧКУ... ] [ «РОСТИ, РОСТИ, ТОПОЛЕНЬКО…» ] [ СВЯЩЕННЕ ДЕРЕВО ЖИТТЯ (Вишня)] [ СТОЇТЬ ЯВІР НАД ВОДОЮ ] [ УОСОБЛЕННЯ ТЕМРЯВИ (Бузина)] [ ОБЕРІГ ЩАСЛИВОЇ ДОЛІ (Вишиванка) ]