Зоряна ЖИВКА
Казка про мандрусиків

ЗАСПІВ

В далекій-далекій землі просто на краю світу за високими горами, за стрімкими річками, за синіми морями лежала Країна Мандрусиків. Дивний народ були ті мандрусики. І країна в них дивна. Бо свою країну вони загубили. Колись дуже давно загубили, то ж потім довго її шукали. Ішли по дорозі та й шукали, пильно-пильно видивляючись: чи не покажеться на небокраї їхня омріяна країна, рідна та люба, але дорога тікала в далечінь і бігла собі, а мандрусики все йшли та йшли. Все життя йшли.
Народжувалися вони з горіхів Золотого дерева, від коренів якого й тягнувся той Великий Шлях, і все життя йшли до своєї Країни. За Давнім Переданням, яке незвідь- звідки знали всі мандрусики: Золоте дерево посадили їхні далекі прародичі – найперші мандрусики. Мали вони на ймення – Мандр і Мандрина. І були вони першими мандрусиками в цілому світі – від них і бере початок цей дивний народ. Але спершу звали їх зовсім інакше і мешкали вони в Королівстві Великого Володаря…

НЕВЕЛИЧКА ПЕРЕДМОВА

…Але то древнє сказання і, як усі прадавні історії, дуже довге.
Одного разу, коли я подорожувала далекими світами, мені пощастило зустріти мандрівника, який за дружнім вечірнім багаттям і повідав мені про цей дивовижний народ – мандрусиків. І навіть показав на мапі, де колись давно пролягав той Великий Шлях. Тож наступної відпустки ми з друзями, не менш запеклими любителями подорожей і пригод, узяли на спину заплічники й рушили на пошуки мандрусиків і їхньої Країни, або хоча б отої їхньої дороги, яка зветься Великий Шлях. Але чи мапа була не точна, чи ми трохи заблукали, та ніяких мандрусиків ми не знайшли. То й не біда, бо погода була пречудова, краєвиди довкола – мальовничі, повітря – свіже, ягід у лісі – від пуза, а компанія в нас – весела. Тому, попри етнографічну невдачу, відпочили ми на славу. І вже коли поверталися до Києва, під мелодійний перестук коліс електрички наснився мені сон, який можливо й пояснить, чому ми тоді не знайшли тих дивних мандрусиків…

РОЗДІЛ 1.

Вони народилися водночас. Їхні горіхи впали на землю в одну й ту саму мить – й ось на Великому Шляху стояло чотири юні мандрусики, готові вирушити в далеку путь на пошуки рідної Країни. Вони подивилися один на одного – й одразу заприятелювали, то ж вирішили разом триматися на життєвій подорожі. Звали їх – Волошка (мабуть тому, що мала сині очі), Хрущик (адже був верткий, як жучок), Мрія (бо вміла розповідати казки й, кажуть, складала вірші) та Мовчун (напевне, був скупий на слово). Отож четверо друзів-мандрусиків рушили в далеку путь по Великому Шляху в незвідану далину – на пошуки своєї Країни.
Крокувалося їм весело – дорога зручна, простора, йти не тісно. Обабіч ростуть дерева, пишні та крислаті – і фруктові, і молочні, і цукеркові, і ліхтарні, і навіть спальні. На півдні, тобто ліворуч, річка-веселунка плине, на півночі гора висока стоїть, від холодних вітрів захищає. А вночі зорі Небесний Великий Шлях висвічують – краса неймовірна.
Ось залізуть, буває, ввечері друзі на спальне дерево, вмостяться зручненько, запалять ліхтарики, поласують персиками з сиром чи суницями з вершками, чи може просто горішками в шоколаді, та й просять:
– Мріє, сестричко, розкажи нам Давнє Передання!
– Та ну, ви ж і самі його знаєте! – ніяковіє дівчина.
– Знаємо, знаємо! А все одно хороше слухати, як ти розказуєш, – відказують приятелі.
Тоді Мрія всідається якнайзручніше, виструнчує спину, набирає у груди повітря та починає сказання переповідати.
«В давні часи далекі десь у Королівстві Володаря Великого серед племені творів жили собі хлопець і дівчина. Зустріли вони якось мудреця-старця, лірника, що по світу ходив і пісні велекрасні співав. Подивився на них мудрець та й мовив: «Давно я по світах блукаю, усіляких дивовиж багато бачив, але таке чудо вперше стрічаю.» І доземно вклонився він їм. «Чому ви нам кланяєтеся, дідусю?» – здивувалися юні творяни. «Бо бачу великого короля та чарівну королеву при ньому,» – шанобливо відказав старий. Розсміялися ті двоє: «Де ж це ви, дідусю, Короля побачили, та ще й Королеву при Ньому? Хіба не знаєте Король тільки один – і такий славний та красний, як сонце в небі, ні з ким його не сплутаєш. Он Його палац виграє баштами та майорить прапорами. А ми звичайні собі творяни, з племені творів.» Хитро підсміхнувся тоді старий лірник і мовив: «Мої старі очі не обманеш – багато світів побачили вони, як же мені не впізнати майбутніх короля та королеву. Тільки Країна ваша не тут, а он там,» – і він вказав кудись за обрій, у протилежний від палацу бік. Не вірите – ходіть і побачите. А як заблукаєте, посадіть у землю Золотий горіх, і дорога знову виросте перед вами. Тільки поспішайте, не баріться, ваша країна вже зачекалася на своїх володарів.» І він знову низько вклонився їм, та й пішов собі далі по світу співати пісні велекрасні.
Перезирнулися тоді хлопець із дівчиною, подивилися один одному в очі. Тяжко зважитися на таке – піти на пошуки незвіданої країни означає залишити рідне Королівство, зрадити Володаря, зоставити дім і родину. З іншого боку – так звабливо перестати бути просто творянами з племені творів, а стати володарями у своїй, хай навіть невеличкій, країні. Король у них, звісно, добрий, але ж напевне цікаво й самому побути королем, правити, а не підкорятися. То ж вирішили вони йти…
Біля полудня, як усі творяни рушили до Королівського Палацу на свято з нагоди іменин Його Величності, двійко юних шукачів слави й звитяги повернули у протилежний бік. Ішли вони, йшли, раз – і обірвалася стежка. (Це значить закінчилася країна Короля.) Озирнулися назад – є стежка, просто до палацу стелеться. Дивляться вперед – ніц нема, мов корова язиком злизала. Здивувалися вони спершу, а потім згадали, що мудрець сказав. Дістали Золотий горіх і посадили в землю. І диво дивне – враз із того зерня Золоте дерево виросло, високе, крислате, а від нього Шлях Великий проляг – у далину, за обрій покликав. Обійнялися двоє, поцілувалися. І назвався юнак той Мандром, а кохану свою назвав Мандриною, і рушили вони шукати свою Країну, де мали б посісти королівський престіл… А Золоте дерево відтоді щоднини родить золоті горіхи, з яких і народжуємося ми, мандрусики, й у слід за своїми пращурами, прабатьками народу нашого, рушаємо на пошуки нашої Країни.»
На цьому місці Мрія зазвичай зітхала і тихіше та якось похапцем додавала:
– Зрідка, я чула, це сказання завершують інакше. Мовляв, не треба було саджати Золотий горіх. Його Король нашим першим мандрусикам на заручини подарував. А дарунки Короля не можна викидати. Й узагалі слід було повернутися і, може, ще й на свято встигли б… Але то таке. Хто його знає, якби воно було. То вже інша історія, а не наше Давнє Передання. Отак.
Отак вони йшли та йшли… Аж доки одного дня прокинулася Мрія похмура та стривожена. За цілий день жодного слова від неї добути не можна було. Настав вечір і Хрущик не втримався:
– Ти, Мріє, сьогодні, ніби з Мовчуном змовилися. Маємо тепер двох мовчунів. Що з тобою скоїлося? Чи ти сонними цукерками поласувала? Чи тебе тривожна муха вкусила? Ну ж, годі! Кажи, що там сталося!
Мрія тільки зітхнула на таку промову товариша. Але навіть Мовчун сказав:
– Чи ми не друзі, щоб на самоті журитися?
Довелося розповісти.
– Наснився мені сьогодні сон. І такий сон, наче правда то, наче на яву те все. Страшний сон, а забути його не можу. Сниться мені, що немає ніякої Країни Мандрусиків, а в кінці Великого Шляху – море вогняне. І живе в тому морі дракон велетенський, лихий-прелихий. І тримає він у в’язниці усіх-усіх мандрусиків, мучить їх тяжко… Ех… – і Мрія замовкла, а дві сльози покотилися по її щоках.
– Та-а… Добрячий жахливчик тобі примарився, нічого не скажеш, – проказала Волошка. – Але ж то тільки сон! Ану вдар лихом об землю й налягай на горішки. На ранок буде веселіше!
На тому й вимкнули ліхтарики та полягали спати.
А вранці… Першим прокинувся Мовчун. Похмуро зиркнув у всі боки та пішов росою вмиватись. По тому прокинулася Волошка, здригнулася, прошептала: «Яке жахіття!», а тоді теж рушила вмиватись. За ними проснувсь і Хрущик, огледівся довкола, полегшено зітхнув і побіг умиватись. Біля росяної мисочки друзі й зустрілися:
– Ну, кому що снилося? – підкреслено бадьоро спитав Хрущик.
– І не питай… – відвернувся Мовчун.
– Не треба наніч страшні казки слухати, – скривилася Волошка.
– Отже, всі ми бачили один і той же сон, і він повністю співпадає з тим видивом, що нам учора оповіла Мрія? – спитав Хрущик. Решта ствердно хитнули головою. – То що будемо робити?
І тут до них підійшла, позіхаючи та потягаючись, Мрія. Вона всміхалася, аж ясніла.
– Панове, мені нині ТАКИЙ сон наснився!
– Нам теж… – сумним хором відповіли решта.
– О і вам?! Правда ж, чудово!
– Чудово?!
– Країна Мандрусиків є! І вона прекрасна! І дорога до неї є! І Король у нас є! Правда звуть його не Мандр, а якось інакше… Тільки залишилося дорогу знайти – і в путь.
– Ого?! – отеретеріло вигукнуло троє.
– Та що це з вами? – здивувалася Мрія.
– Нам інший сон наснився, аніж тобі нині. Твій учорашній – з вогняним морем, і драконом, і в’язницею… Бр-р! Особливо в’язниця, – відповіла Волошка.
– А… Тепер зрозуміло… – зітхнула Мрія. – А мені сьогодні зовсім інший сон привидівся. Сниться мені, що я лежу та дивлюся на зорі – й не можу заснути, боюся, що прилетить до нас страшний дракон і вхопить у свої вогненні пазурі. Отож лежу та тремчу. Аж прилітає до мене дивовижної краси птах і каже мені: «Не бійся! Країна Мандрусиків є! Це прекрасна країна. І править нею добрий і мудрий король! Лише дорога ця, що її Великим Шляхом іменують, простує в інший бік і стелеться в іншу землю. Це хибна дорога. Маєте знайти правдиву дорогу. Покличте провідника – і в путь. Може, подорож буде нелегкою, але ваша вітчизна варта тих труднощів!» Він іще щось мені казав, і навіть, здається, я поміж помахів його крил побачила неперевершений за красою палац… І прокинулась. Отак.
Усі напружено мовчали. Аж доки Волошка, тремтячи від хвилювання, не мовила:
– Що ж нам робити тепер?
– Поснідати! – впевнено відповів їй Мовчун.
І друзі рушили до фруктово-молочного гаю. А вже по сніданку влаштували справжню нараду.
– Отже, що ми маємо? – розпочав свою промову Хрущик. Він був кмітливий хлопець, бистрий на розум, дарма, що жартун і бешкетник. – Ми маємо три картини світу. Першу пропонує нам Давнє Передання нашого народу. Згідно нього: є Країна Мандрусиків – вона лежить десь на заході, там, де сонце сідає; її відкрили наші пращури Мандр і Мандрина, коли втекли з Королівства якогось там Великого Володаря. – Хрущик зробив паузу й додав. – При тому ми допутя не знаємо чого вони втекли: чи король у них був деспотом – і тоді вони хоробрі звитяжці, чи навпаки – слави та влади їм забаглося, ачи, може, з легковажності та юнацького прагнення пригод рушили в путь… Але менше з тим. Веде до Країни – Великий Шлях. Він починається біля Золотого дерева, тягнеться в далину аж за виднокрай, але десь там таки завершується біля воріт столиці нашої Країни. Обов’язок кожного мандрусика пройти Великий Шлях і прийти до своєї Країни. Це наш перший варіант. Варіант номер два – це та картина світу, що кожен з нас бачив у сні: Країни Мандрусиків нема, є страшне вогненне озеро й дракон серед нього. Великий Шлях – пастка, що веде в погибель, але інших шляхів усе одно немає. Третій варіант світобудови: Країна Мандрусиків є; править нею Король, але не Мандр, наш пращур; країна та настільки прекрасна, що варта того, щоб іти туди дорогою з труднощами та перешкодами; веде туди не Великий Шлях, а якась інша дорога чи навіть стежка; а ще потрібно знайти провідника. Це сьогоднішній сон нашої Мрії. Ось тепер я вас запитую, вельмишановні панове: що будемо робити?
Усі зааплодували. Хрущик уклонився.
– Ех, гарно ти, Хрущику, сказав… Аж не так страшно стало, – мовила Волошка.
– Пропоную спробувати пошукати ту загадкову стежку-доріжку, – не дуже впевнено запропонувала Мрія. Адже той сон бачила тільки вона.
– Можна спробувати, гірше не буде, – тихо сказав Мовчун.
На тому й погодилися. Поділилися на дві пари й пішли по різних краях Великого Шляху, з півночі та півдня, видивлятися стежку. Зустрітися домовилися ввечері, під північною стороною – там шоколадні горішки смачніші. Цілий день друзі робили зовсім не те, що належить робити порядним мандрусикам – вони не йшли, а шукали дорогу. То ж не дивно, що під вечір дуже втомилися.
Хрущик і Волошка, котрі пантрували південний бік, підійшли до Мовчуна та Мрії, які вже сиділи під крислатим спальним деревом. Ті простягнули їм по великому соковитому плоду йогуртового дерева.
– Ну як? – спитав Мовчун.
– Ніяк, – зітхнула Волошка.
– По той бік річки-веселунки, яку нам не переплисти, бо вона стрімка та глибока, хащі непролазні видніються, ніякого шляху там нема, – пояснив Хрущик, похрумкуючи горішками. – А у вас?
– А у нас колючі терни, за ним рівчак, а далі нічого не видно, ясно, що гора, ось вона над нами – вершина у хмарах… – відповіла Мрія.
– Що будемо робити тепер? – поглянув на друзів Хрущик.
Усі мовчали. Їли та думали. Думали та їли. Врешті Мрія мовила:
– А може, нам не треба шукати самим дорогу? Може, слід покликати провідника?
– А де ж ми його знайдемо, того провідника? Звідкіля ми знаємо – який він на вигляд і де живе, може, він і не мандрусик, або ж уже давно пішов і ми його не зустрінемо… – похитала головою Волошка.
– Провідника не шукають, його – звуть! Так мовив птах. Напевне, це навіть ім’я таке – Провідник, – відповіла Мрія.
Друзі невпевнено перезирнулися між собою. Останнє слово було за Мовчуном – він бо ще не кинув до спільної розмови ні пари з вуст.
– Кличемо Провідника.
Отож вони довечеряли. Гарненько прибрали за собою. Узялися за руки (для певності, та щоб не так страшно) й гукнули:
– Провідниче! Провідниче! Прийди до нас!
Усі довколишні мандрусики, що вже збиралися спати осудливо подивилися у бік веселої компанії та скрушно похитали головами, а дехто навіть покрутив пальцем коло скроні. Мовляв: «Пивні дерева проти ночі варто обминати,» або: «Що за покоління нині!?» або: «Знайшли забавку перед сном? Як завтра у дорогу вставати?»
А приятелі завмерли в чеканні: прийде – не прийде? Хто він? Який він? А що буде далі?
І він прийшов. До них підійшов звичайний ніби мандрусик, тільки хіба на голову вищий і мовив:
– Я прийшов на ваш заклик. Що хочете від мене?

[ КОЛИСАНКА ] [ КАЗКА ПРО КВІТИ ЩАСТЯ ] [ КАЗКА ПРО СПРАВЖНЄ РІЗДВО ]
[ Казка про мандрусиків 1 2 3 ] [ ВІТЕРЕЦЬ-БЛАГОВІСНИК (Великодня казка) ]
[ Казка про Сірого Дракона і Кольорового Лицаря ]
[ ПРО КВАСОЛИНКУ, ЯКА МРІЯЛА ПОБАЧИТИ СОНЦЕ ]
[ КАЗКА ПРО НАЙПРЕКРАСНІШУ ТРOЯНДУ][ МАМИНІ КАЗКИ ПРО ЗАЙЧИКА ]

"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі".
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.