Зоряна ЖИВКА
Казка про мандрусиків

Розділ 3.

– Вже ранок. Ось-ось зійде сонце. Маємо рушати, – Провідник поторсав кожного з малих мандрусиків. Ті неохоче розплющили очі – ще ніколи їм не доводилося прокидатися так рано. Зазвичай вони спали довгенько. А вчора ще й засиділися допізна. Геть не хочеться вставати, але треба. Встали, потягнулися, швиденько вмилися.
– Я йду, – мовила Мрія.
– І я.
– І я.
– Ми всі йдемо, – підсумував Мовчун.
І кожен з радістю подумки повторив: «Всі йдемо!» Та й хіба могло бути інакше – вони ж від початку разом?
Сонце сходило десь там, де бере початок Великий Шлях. Потім воно разом з мандрусиками подорожувало своїм небесним шляхом, а спати лягало в далині крайнеба, там, де мав скінчитись і Великий Шлях. Сонце бачило всю-всю дорогу мандрусиків – від початку й до кінця, але воно мовчало.
Нині тільки розвиднілось і небо на обрії зі сходу стало ледь рожевим, на заході ще догоряли останні свічечки зірок. Співали птахи. Пахло свіжістю. Майже всі мандрусики ще додивлялися свої сни. Тільки найбільш нетерплячі лаштувалися у щоденну дорогу. І втікачі зі Шляху також.
Першим по мовчанці озвався Провідник:
– Нам потрібно здолати цю гору, – і він показав рукою на північ. Усі підвели очі й поглянули вгору. Гора, що лежала праворуч Великого Шляху була велетенською. Жоден мандрусик досі не бачив її вершини – вона завжди ховалася у густих-прегустющих хмарах. Аж до хмар її вкривав дрімучий ліс, де-не-де проглядалися порослі травами галявини. Жодної дороги звідси видно не було.
– А де ж дорога? – запитав Хрущик.
– А ми не заблукаємо в тому страшному лісі? – й собі спитала Волошка.
– А там водяться чудовиська? – злякано озвалася Мрія.
– А звідки ми почнемо подорож? – останнім подав голос, як завжди, Мовчун.
Провідник поблажливо посміхнувся на ті страхи й відповів лише на останнє питання:
– Рушаємо просто звідси.
І дружній гурт мандрусиків на чолі з Провідником рушив в незвичну мандрівку – з Великого Шляху на гору. Переймаючись цим насправді крутим поворотом на життєвій дорозі, вони навіть забули поснідати.
Вони обійшли ряд спальних дерев, і гай шоколадних горіхів, і молочний гайок і врешті дісталися до густого, високого, понад два мандрусикових зрости, колючого чагарнику.
– Ой, а ми тут учора вже були! – вигукнула Мрія. – Цілий день уздовж цих заростей ходили. Ніякої дороги не знайшли.
– Бо ми шукали її самі. А нині з нами Провідник, посланий Королем, – нагадав їй Мовчун.
– Ось ми й прийшли до межі, – мовив Провідник. – Тут кінчається Великий Шлях…
«Дивно… Але ж ми не на дорозі. Ми вже минули кілька гаїв обіч Шляху, його навіть не видно за деревами…» – пробурмотів Хрущик, а Провідник вів далі:
– …Коли ми перейдемо ці тернові зарості, для вас почнеться нове життя. Геть інакше. Почнеться ваша справжня дорога до Країни Мандрусиків.
– А як ми перейдемо через ці хащі, вони ж колючі? Нам їх не перелізти… – спитала Волошка.
Провідник усміхнувся:
– Їх нікому не перелізти. Але вчора я вам сказав про чарівні слова, без яких не можливо розпочати подорож до Королівства. Згадайте їх! «В ім’я Володаря Великого заради подвигу його сина королевича Світломудра, стежко, покажися! Я – підданий Короля і хочу повернутися додому». Нехай кожен прокаже їх уголос, або й пошепки, чи подумки, але від щирого серця. І тоді стіна колючого чагарнику розійдеться. А для кожного з вас народиться стежка, його власна стежка.
– Зажди… виходить ми можемо й не побачитися потойбіч тернової стіни? – злякано прошепотіла Волошка. Усі завмерли від такого запитання. Ніхто й не сподівався на таку халепу. Справді, як же бути, коли вони не побачаться більш? Чи варто йти? А як же їхня вірна дружба? Затамувавши подих, мандрусики чекали на відповідь.
– Я не знаю… – тихо мовив Провідник. – Заблукати завжди можна й разом. Повертається – кожен сам. У вас може бути і спільна стежка, а можуть бути й різні стежки. То вирішую не я... У Чорного Дракона – Великий Шлях, у Королівство ведуть круті гірські стежечки.
Мандусики стояли, мовчки позираючи одне на одного: «Варто йти? Ану, повертаймо…» Врешті озвалася Мрія:
– Провідниче, а в Королівстві тому, коли прийдемо, чи зустрінемося?
– Авжеж! – усміхнувся Провідник. – Усі творяни Володаря знають одне одного, приятелюють, ходять у гості. Як це – мешкати в одному Королівстві й не зустрітись?
– Тоді йти варто! – рішуче мовила Мрія. – Заради нашої дружби – варто. Навіть коли зараз на нас чекає розлука, її можна буде перетерпіти, зате потім оселимося разом – і вже ніщо нас не розлучить.
Отож Волошка, Мрія, Хрущик і Мовчун міцно обійнялися, кожен озирнувшись, кинув останній погляд назад – там десь за молочним і горіховим гаєм був їхній Великий Шлях, яким вони простували не один день. Сходило сонце.
Потім друзі стали перед стіною колючих заростей, і кожен, зібравши всі думки й почуття (а дехто навіть заплющивши очі), промовив: «В ім’я Володаря Великого заради подвигу його сина королевича Світломудра, стежко, покажися! Я – підданий Короля і хочу повернутися додому». І – о диво! – тернові хащі розійшлися, висвітливши тоненьку стежку. Залишалося тільки ступити – один крок, і ти вже в іншому світі. Позаду – звична впевненість, завтра таке ж, як і вчора. Попереду – несподіванки та пригоди. Але з кожним кроком ти ближчий до омріяної вітчизни, до Країни Мандрусиків, а кожен мандрусик найдужче в світі хоче потрапити до своєї країни. Отже, зважитись не так уже й важко. Крок – і ти вже потойбіч тернового чагаря. Хащі знову стали стіною.
Але попереду стежку перетинає ручай, далі, за ним, вона знову в’ється. Ручай не глибокий – можна перейти, і не широкий. Але жодного броду. Вода холодна – це ж гірський потік. І нікого поруч, щоб спитати поради. І друзі, й Провідник ніби пропали.
Перша думка: «Ой, а чи треба було вв’язуватися в цю пригоду? Може, вернутись?»
Найлегше було Мрії. Вона побачила на другому березі потоку кілька квіток незвичайної краси і їй захотілося ближче роздивитися їх, нахилитись і понюхати. Досі бо їй не траплялося бачити таких чудесних квітів. Дівчині здалося, що вони схожі на той вірш, який їй хотілось би скласти, але вона ніколи не могла виразити те почуття у грудях словами. І вона ввійшла у воду.
Хрущик подумав, що справжні мандрусики не повинні боятися дороги та сміливо долати перешкоди. Мета життя справжнього мандрусика дістатися до своєї країни. Досі він крокував у інший бік – це ж скільки часу згаяно! – й ось нарешті відшукав справжню дорогу, то ж відступити за першої ж перешкоди просто негідно. І він увійшов у воду.
Мовчун трохи завагався, але подумав, що на тому боці він може зустріти друзів, то ж щоб вони на нього довго не чекали, краще вже перейти цей холодний потік. Все одно стовбичити на цьому боці довго не має сенсу – дорога ж бо там, на тій стороні потоку. І він увійшов у воду.
Найважче було Волошці… Холодна вода смертельна її лякала, йти далі не хотілося. Вона сіла на камені й задивилася у воду… І раптом, уперше помітила, як зносилася її одіж. Раніше вона ніколи не дивилася у люстро. Маленькі дзеркальця з дзеркального дерева дозволяють роздивитися тільки личко. І їй страшенно захотілося випрати свою запилену одежу. А раз прати, то все одно лізти в ту холодну воду, то краще вже те зробити на тому березі. І вона ввійшла у воду.
На тому березі вони всі й зустрілися.
Провідник їх уже заждався:
– Вітаю щиро! Ось ви й здолали першу перешкоду на дорозі до Королівства. В нагороду за те, здобули собі одежу подорожніх, подарунок від Короля.
І тільки по тих словах кожен із мандрусиків зауважив, що одяг на нім сухий. Поглянув на друзів – так, на кожному з них тепер інше, нове вбрання. На перший погляд воно видавалося дуже простим, скромним – ні рюшиків, ні мережев, ніяких аплікацій, навіть зайвого ґудзика немає, бежеве, майже брунатне... Так, міцне, так, зручне, але жодних прикрас. Що ж, напевне таким і має бути одяг мандрівника. Проте варто було сонячному променю впасти на ту тканину, як вона починала сяяти, ніби золото, і ставала гідною навіть Короля.
– На честь початку вашої подорожі маю вручити вам ще деякі подарунки, без яких йти в гори не можливо. По-перше, візьміть ці теплі плащі, в них зручно загортатися прохолодними ночами й вони не пропускають дощу. По-друге, ось вам і заплічні торбини. Досі ви не мали нічого, тепер у кожного з вас буде свій скарб. А так, як йдете ви, так уже вирішила дорога, а, може, й сам Володар, хтозна, разом, то й скарби у вас спільні. Кожен має своїм скарбом послужити для всіх. Тобі, Волошко, я ввіряю хліб, сіль і горнятко. Це чарівна хлібина – вона ніколи не скінчиться, з її окрайця знову народиться новий хліб. Так само у горнятку, як тільки постав його на вогонь, одразу забулькає каша, і сіль у сільничці ніколи не висиплеться до дрібки. Тобі, Мріє, я довіряю Книгу Передань Королівства – ти найбільш за всіх залюблена в слово, то ж зможеш і прочитати, і збагнути, й переказати попутникам. Також тобі я дам ліки – пляшечку вина та пляшечку олії. Їх доста вам, щоб зцілити всі поранення чи недуги. Кажуть, їх робить сама Пресвітла Пані, дружина нашого Короля. Тобі, Мовчуне, дістанеться кремінь і кресало, щоб розпалювати багаття, й сокира нарубати дров. А тобі, Хрущику, довіряю лицарську почесть – меч, лук і стріли. Тобі захищати ваш гурт від нападників, якщо такі трапляться. Витримаєш гідно довірене випробування, станеш воїном Володаря Великого, – і Провідник вручив кожному названі дари. – Ось ваша стежка. Я ж нині залишаю вас. Але якщо втрапите у скруту, покличте – і я знову прийду. А зараз чую, що десь на Великому Шляху кличуть мене інші мандрусики, що хочуть шукати нової путі.
Він усміхнувся якось особливо врочисто й осяйно:
– З новою дорогою вас! З початком повернення до Королівства! В ім’я Володаря Великого – рушайте! Хай щастить!
І зник. А четверо мандрусиків вузенькою стежечкою рушили в бік лісу. Над квітами витали метелики, гуділи бджоли… А десь за хмарами в далині ховалася вершина гори.

[ КОЛИСАНКА ] [ КАЗКА ПРО КВІТИ ЩАСТЯ ] [ КАЗКА ПРО СПРАВЖНЄ РІЗДВО ]
[ Казка про мандрусиків 1 2 3 ] [ ВІТЕРЕЦЬ-БЛАГОВІСНИК (Великодня казка) ]
[ Казка про Сірого Дракона і Кольорового Лицаря ]
[ ПРО КВАСОЛИНКУ, ЯКА МРІЯЛА ПОБАЧИТИ СОНЦЕ ]
[ КАЗКА ПРО НАЙПРЕКРАСНІШУ ТРOЯНДУ][ МАМИНІ КАЗКИ ПРО ЗАЙЧИКА ]