Зоряна ЖИВКА
Казка про мандрусиків

РОЗДІЛ 2.

– Е… Доброго вечора… – трохи злякано провила Мрія. – Будьмо знайомі… Мрія.
– Волошка.
– Хрущик.
– Мовчун.
Усі встали та назвалися. Знову сіли. Запала ніякова мовчанка. Друзі дивилися на незнайомця. Незнайомець – на маленьку компанію.
– Я прийшов на ваш заклик. Що хочете від мене? – повторив той.
– Е… Ви справді провідник? – тремтячим голосом спитав Хрущик. Важко було так одразу відійти від несподіванки: тільки покликали – й раз ураз з’явився.
– Так, це моє ім’я. Ну, і моя робота також, – усміхнувся незнайомець. В нього була осяйна й дуже приязна усмішка, але з якоюсь таємницею, що заплуталася у вусах. Провідник був схожий і на звичайного мандрусика, і на казкового лицаря водночас. Стрункий, високий, сильний. Погляд прямий і чесний. Вбрання – справді дивовижне, якесь надто просте, але йому пасувало, особливо багряно-брунатний плащ. Від його постаті віяло таїною, звитягою… і пригодами.
– Ми… – почала була Мрія, та замовкла. Як його поясниш? – Ми шукаємо дорогу…
– Овва! Шукаєте дорогу? Ви ж мандрусики – й шукаєте дорогу? – здивувався, чи вдав, що здивувався, незнайомець. – А чим Великий Шлях вам не підходить?
І друзі почали розповідати. Раз покликали – то мовчати негоже.
– Ми бачили сон. Усі бачили. Ця дорога не веде в Країну Мандрусиків, вона простує до великого вогняного озера, де живе дракон, – сказав Мовчун.
– А потім я, якраз учора вночі, бачила ще один сон. Величний і гарний птах сказав мені, що до Країни Мандрусиків веде інша дорога й нам потрібен провідник, – додала Мрія.
– Ми сьогодні цілий день даремно згаяли на пошук тієї дороги. А це вирішили спробувати покликати провідника. Адже на справді ми не знаємо, чи правдиві наші сни. Де дорога? Куди рушати? Чи є взагалі наша країна? – завершив Хрущик.
– До сьогоднішнього ранку ми були звичайними мандрусиками: йшли собі Великим Шляхом, вірили в Давнє Передання, співали, грали в слова, загадки й асоціації, ласували плодами в гаях обіч шляху, перед сном розказували казки та побрехеньки, і мріяли як скоріше прийти до нашої країни, – швидко проказала Волошка й розплакалася. – А тепер ми не знаємо, куди йти, в що вірити. Назад же не повернешся… Ви справді провідник, ви нам допоможете?
Усі запитально поглянули на незнайомця.
– Ніч не та пора, коли слід рушати в дорогу. Тож посидьмо, погомонімо трохи. Познайомимося ближче, а далі видно буде. Ранок, кажуть, мудріший за вечір, – відповів Провідник. – Чи добре знаєте ви Давнє Передання?
– Та знаємо… В нас навіть власний сказитель є, – кивнув Хрущик і показав на Мрію. – Вона так ловко вміє усілякі історії переповідати – заслухаєшся.
– А ми любимо слухати, – додав Мовчун.
– А ви знаєте, що ваше Давнє Передання придумав саме той казкар-лірник, що покликав перших мандрусиків у подорож? Насправді то лише хитра казка, яка мала б сховати істину... Я розкажу вам правдиве Давнє Передання. Слухайте уважно й порівнюйте з тим, що знаєте. Отож… В одній далекій країні, яка насправді не така вже й далека, як здається, жив Король. Звали його Великий Володар. Він був дивовижним королем, бо належав до роду творців…
– Творців? Не творян? Що це значить? – посипалися запитання.
– Це значить, що він створив свою країну сам.
– Як це «створив»? Знайшов? Завоював?
– Створив – тобто пробудив і покликав до життя з нічого. Не було нічого – ні дерев, ні трави, навіть голої землі. Тільки край світу. Й ось створив Володар свою країну – прекрасні ліси та луки, звірів і птахів, і дивовижної краси місто з палацом, і народ свій – творян. Дехто каже, що Володар зробив це піснею, якоюсь гарною-гарною піснею, що звучала тільки раз – на початку. А дехто – що взагалі одним словом. Жили всі в тому королівстві дуже щасливо. Аж доки не трапилося лихо. Прийшов до того краю злий чаклун. Перевдягся він у лірника, старця-мудреця й надурив двох молодесеньких творян, мовивши, що вони – король і королева з іншої землі, а не піддані Володаря. Ті повірили й подалися на пошуки своєї, так би мовити, вітчизни. Й заблукали. А чаклунові тільки того й треба було. Він по всьому світу зажив собі слави лиходія – бо вже багато років служить Чорному Дракону з вогняного озера. Того дня в палаці Володаря малося бути велике свято – з нагоди іменин Короля. Всі мешканці королівства були запрошені. Й ось коли двоє не прийшло король здивувався, адже знав кожного свого підданого поіменно. І з нагоди свят обов’язково обдаровував усіх свої творян. А ці двійко взагалі були йому дуже любі, бо тільки тиждень тому він сам благословив їхні заручини. Усі творяни – і слуги, що мешкали в самому палаці короля, і гості, які зібралися з міста й довколишніх сіл – хотіли вирушити на пошуки пропалих… Бо і їх охопив неспокій – ніколи ще не пропадав ніхто без вісті в тім краю. Але Володар подивився в далину, скрушно зітхнув і мовив: «Не треба їх шукати. Ми не зможемо повернути їх силоміць, а добровільно вони не схотіли повернутися. Вони вже вийшли з мого Королівства, тепер вони не є моїми підданими, але вільні господарі своєї долі. Крім того, вони посадили Золоте Дерево й породили свій Великий Шлях.». «А куди веде той шлях?» – спитав начальник королівського війська. «До озера Чорного Дракона…» – тихо мовив Володар і гіркий біль застиг на його обличчі. Ті, хто був тоді в палацовій залі злякано затамували подих: усі бо знають, що Чорний Дракон – страшна могутня потвора й давній ворог Короля Володаря Великого. «Що ж робити? – заплакав старійшина племені творів. – Пропадуть же діти…» «Королю, тільки накажи – і я разом із найкращими твоїми воїнами вирушимо до лігвиська того змія проклятого, вб’ємо потвору й повернемо дурненьких втікачів…» Але Король тільки похитав головою: «Дні Чорного Дракона ще не скінчились, та й перемогти його зможе тільки єдиний, особливий воїн. …А втікачі наші та всі їхні нащадки мають самі схотіти повернутися до нашого Королівства. В мене немає полонених рабів, ніхто не може жити в моєму Королівстві проти сили.» Володар сумно й суворо поглянув на своїх воїнів, що вже готові були немудро скочити на коней у запалі вірності, потім благословив усіх творян і пішов до своїх покоїв – думати.
– Ти так гарно розповідаєш… – мовила Мрія. – А звідкіля ти знаєш, що було саме так, а не інакше?
– Я був там і все чув на власні вуха та бачив на власні очі, – усміхнувся Провідник.
– А далі?
– Далі… Цілу ніч думав Володар, потім цілий ранок радився зі своїм сином, королевичем Світломудром…
– І?
– Вже наступного ранку сам королевич рушив на перший бій із Чорним Драконом – переміг його та не вбив, бо смертний час лихої потвори ще не настав. Але контрибуцією за поразку стало те, що всі мандрусики, охочі повернутися до Королівства Володаря, можуть зійти з Великого Шляху. До цього вони були зачаровані підступним змієм – не могли навіть кроку ступити кудись у бік – дорога тримала, мов невидимий ланцюг.
– Аж так?!
– Еге ж, а ви як думали… Маленькі творяни не можуть бути королями й королевами. Вони так не створені. Як не може жаба літати, а дерево танцювати. Тут воно так: або живеш у світі доброго Володаря, або попадаєш під чари якогось чародія, – Провідник зітхнув і похитав головою, згадавши про щось своє. Його слухачі сиділи, завмерши в задумі. Легенько дріботів вітер у кроні спального дерева. У чорно-оксамитовому небі ліхтариками сяяли зорі. Десь полетів пугач, квакнуло зо дві жаби. Потім знову запанувала тиша. Усі добропорядні мандрусики в цей час солодко спали.
– Гаразд, Чорний Дракон, королевич Світломудр… Це все добре, але ж бідолашні мандрусики нічого про все це не знають! Ми собі народжуємося з нашого Золотого Дерева. Стаємо на Великий Шлях – і йдемо, йдемо, йдемо… В нас є наше Давнє Передання, з якого виходить, що Володар – якийсь тиран, Мандр і Мандрина – герої, а наша чудова батьківшина – в кінці Великого Шляху. Ми віримо в це – як інакше, адже інших варіантів не знаємо! – запально мовив Хрущик.
– Не знаєте? Як же так сталося, що ви, звичайні собі мандрусики, згаяли цілий день на пошук якоїсь таємничої стежки, а потім ще й покликали провідника? І це замість того, щоб сумлінно простувати Великим Шляхом, як належить і повелося з давніх часів, – усміхнувся Провідник.
– Ну… цеє… ми ж сон бачили, про озеро та дракона, – відповів Мовчун. – А потім дехто, – він показав на Мрію, – ще один. Ми в ті сни повірили, вирішили спробувати докопатися до правди.
– Усі мандрусики бачать у своєму житті хоч би тричі сон про вогняне озеро. І хоч би раз прилітає до кожного Птах-Благовісник. Це диво Короля, яке він вчинив після перемоги свого сина над Чорним Драконом. Того ж дня було дане мені ім’я Провідник і послано сюди, на Великий Шлях – допомагати всім, хто хоче повернутися до підданства Володаря Великого.
– Ти служиш Королю Володарю Великому?
– З першої миті життя! – з гідністю відповів Провідник.
Усі знову замовкли. Чутно було, як у траві сюркочуть коники. Кожен думав про своє.
– І все ж, як нам прийти до справжньої Країни Мандрусиків? Чи повернутися до країни Короля? – спитала Волошка. – Чи це одне й теж?
– Я поведу вас, я ж провідник. Країна Мандрусиків – це нова країна, яку створив Володар саме для нащадків Мандра й Мандрини, вона частина його королівства, але дуже особлива – усі інші творяни, і мандрусики, що повернулися під владу Короля творили її разом із ним.
Знову запанувала тиша. Вже не зосталось запитань. Слід було на щось зважатися.
– Як нам повірити тобі? – врешті запитав Мовчун. – Ти говориш дуже гарно. І силою віє від твоїх слів, але… Звідки ми можемо знати, що ти той за кого себе видаєш, а не якийсь посланець Чорного Дракона?
Троє його друзів затамувало подих: їм теж лежало на серці й крутилося на язиці це питання, але вони не наважувалися його проказати вголос – боялися образити Провідника...
– Це мудре запитання, – мовив той. – Ти добре засвоїв урок моєї оповіді: перевіряй того, хто вістує тобі про шлях. Коли рушимо в путь, якщо ви таки захочете зі мною йти, кожен із вас має знайти стежину для себе сам. Вона є. Але щоб побачити її, слід сказати щиро від усього серця чарівні слова: «В ім’я Володаря Великого заради подвигу його сина королевича Світломудра, стежко, покажися! Я – підданий Короля і хочу повернутися додому.» Без цих слів почати подорож неможливо. Дорога на нас чекає не легка – кажу відразу. Якщо захочете повернутися на Великий Шлях, це можна буде зробити в одну мить. Запам’ятайте, у Володаря Великого немає рабів-невільників, у його Королівстві живуть тільки ті, кому він любий. …До світанку ще є трохи часу, подрімайте, спочиньте, подумайте. Якщо зважитеся – з першими променями рушимо. Кожен має вирішити це для себе. Тільки щиро сказані слова «В ім’я Володаря Великого…» відкривають стежку. Добраніч.
І мандрусики змучено заснули. Як і сиділи, так і поснули – під спальним деревом. Навіть нагору не лізли. Спали міцно та солодко. Але кожен у сні бачив «ту стежку» і тяжкі перешкоди на новому шляху, страшні та тривожні, і осяйні краєвиди жаданої вітчизни… і… вагався, і зважувався, і боявся…
А Провідник лагідно подивився на малих, усміхнувся і загасив ліхтарик. Він мовби знав і про вагання кожного з них, і про тривогу. І знав навіть те, що вони досі про себе ніколи не знали. У траві сюрчали коники, в небі блимали зорі – над світом розпростерла свої крила ніч і безмовно співала колискові. Світ спав.

[ КОЛИСАНКА ] [ КАЗКА ПРО КВІТИ ЩАСТЯ ] [ КАЗКА ПРО СПРАВЖНЄ РІЗДВО ]
[ Казка про мандрусиків 1 2 3 ] [ ВІТЕРЕЦЬ-БЛАГОВІСНИК (Великодня казка) ]
[ Казка про Сірого Дракона і Кольорового Лицаря ]
[ ПРО КВАСОЛИНКУ, ЯКА МРІЯЛА ПОБАЧИТИ СОНЦЕ ]
[ КАЗКА ПРО НАЙПРЕКРАСНІШУ ТРOЯНДУ][ МАМИНІ КАЗКИ ПРО ЗАЙЧИКА ]