Зоряна ЖИВКА
МАМИНІ КАЗКИ ПРО ЗАЙЧИКА

Перша казочка

– Ну, що ж вам сьогодні розказати? – спитала мама, сідаючи на стілець біля Сашкового ліжка.
– Казочку! – одразу попрохав Сашко.
– Ні, не хочу казку! Вони все одно вигадані. Краще справжню історію! Або з Біблії! – одразу заперечила Оксанка. Вона була на п’ять років старша від братика, й уже ходила до третього класу.
– А я хочу казочку! Про зайчика! – захнюпав малий.
Мама зітхнула, подивилася на доньку, на сина, кинула поглядом у вікно, де з вечірнього неба крізь фіранку зазирав до кімнати місяць-молодик.
– Буде вам казочка про зайчика, – Сашко одразу всміхнувся й міцно притулив до себе свого іграшкового улюбленця, Оксанка ще хотіла сперечатися, але мама одразу додала. – Проте геть правдива.

Жило в одному лісі Зайченя. Воно було ще зовсім мале, трохи неслухняне, а також непосидюче й дуже допитливе. Все йому цікаво: і де сонечко спить, і скільки років старому дубові, й чому трава зелена, а небо синє…
Одного вечора, коли мале Зайченя лягало спати (а того дня воно добряче набігалося в лісі, граючи з друзями), спитало в матусі Зайчихи:
– Мамо, а ви з татом давно живете в цьому лісі?
– Так, синку, ми тут народились і виросли.
– А ліс тоді був великий?
– Старий і великий, як і зараз.
– І в ньому так само текла Синя річка?
Мама Зайчиха ствердно хитнула головою:
– І коли моя мама народилася, наш ліс також був старий і великий, і в ньому текла Синя річка, і росли могутні дуби та клени біля галявини… І коли моя бабуся, й навіть бабуся моєї бабусі були маленькими, ліс усе одно був древнім і величним, а небо голубим…
– Виходить ліс ріс завжди? – запитав маленький вуханчик.
– Ні, мій хлопчику, – й матуся Зайчиха поправила на ліжечку ковдру.
– А звідки ж він тоді узявся, наш ліс, і річка, й небо?
Мама Зайчиха уважно подивилася на свого малого поспитайлика, он який він вже дорослий: такі серйозні запитання постають у його сіренькій голівці.
– Усе, що ми бачимо: всі дерева, кущі, травичку, зірочки в небі, звірят, великих і малих… І навіть те, що ніколи не бачили: велику ріку, до якої стримить наша Синя річка, ті теплі краї, куди відлітають на зиму наші птахи, й навіть людину – все-все на світі створив Бог.
– І нас із тобою?
– І нас із тобою.
Зайченятко вагалося, про що б його ще запитати матусю, адже скільки нових “хто, що, як, де, коли й чому?” постало в його голові. Але мама Зайчиха поцьомала його:
– На добраніч! Спи вже!
Й рушила з кімнати.
“Який же Бог? – міркувало собі Зайченя. – Мабуть Він дуже-дуже могутній, бо створив такий великий світ. І мудрий, тому що все на світі до ладу: небо синє, трава зелена, сонце тепле… А ще мабуть добрий… Адже Він створив смачну моркву й капусту. І про всіх піклується.”
Наступного ранку зайчика розбудив золотавий побратим, сонячний зайчик, і нагадав, що за вікном чудовий новий день, то ж годі лежати в постелі, краще бігти на вулицю. Отож Зайченя встало, застелило ліжечко, вмилося і поспішило на кухню. Там мама Зайчиха готувала щось смаченьке до сніданку.
– Матусю, я так хотів у тебе вчора спитати: який Бог?
– Ото запитаннячко! Ну, Він всемогутній, мудрий, добрий, турботливий…
Слухаючи маму, Зайченя схвально хитало головою, мовляв, так я і думав.
– …і вічний.
А ось тут постало знову запитання.
– А як це вічний?
– Це такий що немає ні початку, ні кінця.
– Тю, хіба таке буває, щоб ані початку, ні кінця, – здивувався малий. – Все десь починається: і дуб – від кореня, і річка від джерела…
Мама Зайчиха ласкаво всміхнулася й витягла з печі деко, а на ньому всілякої смакоти повно:
– На ось тобі, поспитайлику малий, бублика. Та перш ніж вкусити, пошукай мені, де в нього початок, а де кінець.
Зайченя взяло з дека теплий хрумкий бублик, повертіло його туди, сюди… Нема в бублика ні початку, ні кінця.
– Ото ж бо! Є таки речі, що не мають ні початку, ні кінця! – похитала головою мудра матуся. – То життя людини, звіра чи птаха, чи квітки, як річка біжить від джерела й до гирла, від народження й до смерті, але Бог не постає й не зникає… А тепер хрумай бублика й біжи до друзів, – проказала Зайчиха.
А малий вуханчик ще довго потім міркував над маминими словами, й думав, що є на світі речі, які не просто зрозуміти: Бог добрий так само, як сонце тепле, і мудрий, і всемогутній. А є таке дивне слово як вічність, кругле, наче бублик, схоже на велику таємницю…

Друга казочка

Цього разу після вечірньої молитви матуся сіла на Оксанчине ліжко та знову запитала:
– Що ви хочете послухати на добраніч, мої маленькі?
– Казочку, казочку! Про Зайченя! – одразу вигукнув Сашко.
Оксанка вже не сперечалася й матуся стала оповідати.

Коли ввечері мама Зайчиха зайшла до синочкової кімнати, щоби побачити, чи вклався вже її маленький неслух у ліжечко, то вона побачила… Просто жах, що вона побачила! Від несподіванки аж у лапи сплеснула:
– Лишенько моє вухате! Що ж це ти робиш?
Зайченятко замість того, щоб укладатися спати, поскидало на ліжко купу речей і тепер сиділо та старанно збирало заплічник.
– Я, мамо, завтра рушаю в мандри, – статечно промовило Зайченя.
– У мандри? Куди це ти вирішив помандрувати? – ще більше здивувалася Зайчиха.
– Ще не знаю, чи близьким буде мій шлях, чи далеким, але конче мушу йти…
– Та куди ж? – зовсім занепокоїлася матуся.
– Хочу знайти Бога, побачити Його, вклонитися Йому, й подякувати за те, що Він створив наш ліс таким гарним…
– Хух! – полегшено зітхнуло Зайчиха, засміялася й сіла на стільчик. – Оце утнув малий!
– Чого ти смієшся?! – здивувався й навіть трохи образився зайчик. – Хіба я кепсько придумав? Адже ти сама мене вчила, що коли мене хтось вгощає солодкою морквинкою чи ще чимось смачненьким, то завжди слід казати “дякую” або “спасибі”. А Бог же створив усю моркву на світі! Та що там моркву, цілий світ! – вигукнув малий, бо ніяк не міг збагнути, чому мама спочатку здивувалася, потім злякалася, а тепер сміється.
– Ой, розвеселив же ти мене! А я була вже за серце схопилася! – Зайчиха похитала головою. – Хіба ж я з того сміюся, що ти хотів подякувати Богові за моркву та всенький світ? Ох! Та ж треба дякувати. І щодня. Адже все, що тільки маємо, від Нього, від Творця, до нас приходить. Він і сонечку щодня каже сходити, і дощику вчасно йти, а травичці рости. І навіть зимі-сніговійці наказує не бути надто холодною… Але ж – рушати для цього в мандри, з заплічником! Ох!
– З заплічником, щоб харчів з собою взяти, і светра теплого – я ж не знаю, як далеко йти, – відповів зайчик.
– Бо нікуди йти не треба! – усміхнулася матуся. – Господь є скрізь, де Його люблять. Тож, коли хочеш подякувати Йому за щось чи попросити про щось, просто скажи – й Він почує.
– Отак просто… І йти нікуди не треба? – трохи розчаровано проказав малий. Йому вже ввижалися героїчні пригоди майбутньої славної подорожі. – Сказати й почує? Скрізь? Хіба таке можливо?
– Мабуть нам із тобою це видається неможливим: чути кожного, хто тільки покличе, та ще звідусіль. Але, подумай сам: якщо Бог створив цілий світ, і всіх істот, що мешкають у ньому – й наш ліс, і старий дуб, і Синю річку, а також нас із тобою, то чому Йому буде важко почути, коли якесь творіння позве Його?
– А й правда! – зраділо Зайченя. – Тепер я щодня буду дякувати Богові за все те добре та радісне, що Він нам посилає. Розказуватиму Йому про свої справи…
– Молодець! А тепер – нумо поскладаймо речі до шафи, а тоді стели постіль й вкладайся спати. Пізно вже.
– Зажди, матусю, а можна ми завтра з друзями таки трохи поподорожуємо? Не далеко, тільки на нашій галяві… та ще до річки добіжимо… Га, матусю, можна?
Зайчиха зітхнула – що вже з ним зробиш, з цим капосником малим.
– Тільки недалеко, глядіть.
І вони разом прибрали в кімнаті.
Потім у ліжечку Зайченя ще довго дивилося на зорі, які зазирали до кімнати крізь віконце, й думало, що як же це добре: аби поговорити з Богом, не треба йти в далекі світи, а варто лише тихенько покликати – і Він почує. Адже на світі є багато чудових речей, просто скарбів, за які маленький зайчик хотів сказати Творцеві: “Дякую!” І найпрекрасніший у світ Божий дар навіть не морква, а його добра та мудра матуся.

– Я теж щодня дякую Господу за тебе, матусю! Ти в нас найкраща в усьому світі! – сказала Оксанка, цьомаючи маму надобраніч.
– Бо навіть зайчикова мам не знає таких казочок, як ти, – додав Сашко, й обійняв свого іграшкового товариша.
Мама нічого не сказала. Вона тільки всміхнулася.

Третя казочка

– Тож Зайчик таки вирушив у мандри? – спитав увечері маму Сашко.
– Та трохи помандрував, – усміхнулася мама. – Але не довго, якраз, аби встигнути до обіду. А вже вдома на нього чекала Велика Таємниця.
– Так уже й таємниця? – не повірила Оксанка.
– Еге ж, найсправжнісінька, – загадково мовила мама. – Слухайте.

Отож наступного дня Зайченя зі своїми товаришами мало захоплюючу подорож довкола їхньої Великої Галявини до самої Синьої Річки. Ось. Нагулялись, аж потомились. І зголодніли добряче.
Прибігло Зайченя додому обідати.
Проте маленький вуханчик був таким уже поспитайликом, що розпитувати маму з татом про всеньке все на світ не втомлювався ніколи. Ось і за столом він знову спитався:
– Матусю! Ти казала, що Бог мене чує, так?
– Так, малий, так. І тебе, і мене, і кожного, хто Його погукає. Розмова з Богом називається молитвою.
– А Йому не тяжко всіх слухати – це ж скільки зайчиків кличуть Його щодня. А ще ж і мишки, й білочки, і їжачки, і пташки… І скільки всіх звірят лише в нашому лісі!
– Не тяжко, адже я Тобі казала, що Бог усемогутній. Він же створив кожного з нас, звірят, і людей також, і ще ангелів… Усіх, багато-багато. Й кожного він чує та знає на ім’я.
– Мамо, а якщо Бог може зробити все, що завгодно, то можна Його й попросити, правда?
– Правда!
– І Бог відповість?
– Аякже! Якщо те, що ти просиш, на добро тобі й тим, хто довкола тебе, то Господь подарує тобі те, прохане. А якщо з того вийде щось лихе чи просто непотрібне, то скаже: “Ні, малий, того робити не варто!” А часом буває, що просять у Бога річ добру, але не вчасно, тоді Господь відповідає: “Зачекай!”.
– Так само, як і ви з татом!
– Атож…
Зайчик зрадів. Он як воно виходить: із самим Творцем неба, землі та нашого лісу можна говорити так просто, як із мамою чи татом. І навіть попросити про щось. Клас! Але знов у вухатій голівці юрмляться запитання.
– А звідки Богові відомо, чи буде прохане на добро? Адже то буде в майбутньому…
– Та Він же мудрий! Дивися, навіть я, коли печу печиво, то знаю скільки кориці слід покласти, кільки горіхів. Знаю, що та присмака зашкодить, а інша добре пасує до тіста. Ще того печива нема, тільки тісто замішую, а вже знаю яке воно буде: чи шоколадне, чи медове, чи горіхове. А наш Творець дуже-дуже мудрий!
Зайчик дуже поважав свою мудру матусю. Аякже, вона бо знає відповіді на стільки запитань! І печиво випікає дуже смачне, і коржики, і бублики, і медяники, і купу всяких лакіток. Знає, як усе до ладу зробити в хаті й на городі. То тим паче Бог, який створив для нього таку мудру матусю, має бути в сто тисяч разів мудріший. Цікаво, а чи можна…
– Матусю, а можна зробити Богові подарунок? – тихенько проказало Зайченя. – Щось таке, від чого Він зрадіє? А то виходить, що Творець нам усе дарує й дарує, а Йому ніхто й нічого – то якось зле виходить.
Зайчик ще не уявляв, що можна подарувати Богові, такому мудрому і могутньому.
Таку ж гарну квіточку, як сам викохав для матусі? Чи найбільшу морквинку? Ні, не годиться… Адже то все Божі дарунки йому, зайчикові. Може, матуся знає?
І матуся таки знає! Зайчиха також стишила голос і пошепки, ніби повідаючи велику таємницю, прошепотіла зайчикові:
– Хоча наш Бог і всемогутній, і дуже мудрий, і Сам щедро всіх обдаровує, дуже легко зробить і для Нього щось радісне.
– Справді! От класно! А як? – зраділо Зайченя.
– Бог дуже радіє, коли Його творіння роблять добрі справи – усміхаються й вітаються, поводяться чемно, допомагають іншим, і близьким і геть незнайомим, коли ті потраплять у халепу, роблять подарунки тим, хто довкола – не чекаючи на взаємність, а просто так…
– І це все радує Бога? А чому? – не зрозумів малий. І справді, дивовижа якась: виходить якщо подарувати морквинку тому капосному Хом’ячку, вийде ніби подарував її Богові? Не може бути…
– Бо коли ми любимо тих, хто довкола нас, то стаємо схожі на нашого Творця, який любить усіх і сам є Любов. Це Велика Таємниця.
– Ага… – зайчик на мить задумався. – Так просто виходить… Але, матусю, зажди, це ж якщо порадувати Бога так легко, то й засмутити його просто. Коли добрі вчинки Його радують, тоді лихі, виходить, смутять?
– Так, мій вуханчику, – матуся Зайчиха вже давно поприбирала зі столу й сіла до вікна шити. І Зайченяті вже давно було час бігти надвір гуляти. Але ж така важлива розмова, які ж тут ігри?
– Виходить, кожного разу як я роблю шкоду чи не слухаюся, то засмучую не лише тебе чи тата, але й Бога? – міркував далі зайчик. – Ото кепсько… А що ж робити?
– А що ти робиш, як нашкодиш удома?
– Ну… перепрошую вас із татом, стараюся поприбирати за собою чи ще якось виправити, якщо можна… Правда, так не завжди виходить – виправити зроблену шкоду. І дуже стараюся не робити такого знову, – промовив малий. Ех, воно, правда, геть не завжди виходить не робити шкоди знову… Інколи капості самі приходять, ніби з мішка сипляться.
– Отож і Бога слід перепросити. Він вибачить.
– І не буде через мене сумувати?
– Тоді вже не буде.
– Ото клас! Матусю, дякую, що розповіла мені стільки таємниць про Боже Серце! Ну, я побіг!
Отепер Зайченя могло бігти бавитися досхочу! Всі запитаннячка на сьогодні вже дістали свої відповіді, й могли відпочити. Дозавтра він обов’язково назбирає нових. А нині ще спробує подарувати Богові хоч одненьку радість – занесе свою найкращу морквинку тому капосному Хом’ячкові, він бо зараз застудився й сидить удома. А ще перепросить Творця за всі свої попередні недобрі вчинки – щоби Господь не був через нього, зайчика, смутний.

– Щастить же цьому Зайчикові з казочки! – тихенько зітхнула Оксанка.
Сашко, наслухавшись про зайчикові таємниці, заснув.
– Чому? – здивувалася мама.
– Ну, він вирішив попросити в Бога пробачення й далі бути слухняним, і буде. Бо він же в казці. А я щодня стараюся бути хорошою, але завжди щось не так зроблю. В мене так не виходить: завжди бути чемною, слухняною, привітною, любити тих, хто мене не любить… Я навіть із Сашком сварюся, бо він вредний. …Правда, він думає, що то я вредна…
– Он воно що! – усміхнулася матуся. Ні не зайчикова, а Оксанчина й Сашкова. Хоча зайчикова теж напевне б усміхнулася. – Але ж ти маєш для усіх своїх добрих задумів Найліпшого Помічника.
– Якого?
– Спасителя. Сам Ісус допомагає тобі робити добро. Коли ти любиш Його й Він живе у твоєму серці – то Його власні, Божі, любов і світло світять довкола тебе просто з твого серця, ніби з ліхтарика. Тільки не забувай просити Його про допомогу щодня, і перепрошувати, коли раптом засмутиш Господа своїм гріхом. Бог завжди-завжди допомагає тим, хто потребує Його допомоги. Особливо, коли ми хочемо чинити Його волю. – Тут Сашкова й Оксанчина матуся поправила ковдри й вимкнула світло. – Спіть, мої маленькі. Добраніч!

[ КОЛИСАНКА ] [ КАЗКА ПРО КВІТИ ЩАСТЯ ] [ КАЗКА ПРО СПРАВЖНЄ РІЗДВО ]
[ Казка про мандрусиків 1 2 3 ] [ ВІТЕРЕЦЬ-БЛАГОВІСНИК (Великодня казка) ]
[ Казка про Сірого Дракона і Кольорового Лицаря ] [ ПРО КВАСОЛИНКУ, ЯКА МРІЯЛА ПОБАЧИТИ СОНЦЕ ] [ КАЗКА ПРО НАЙПРЕКРАСНІШУ ТРOЯНДУ][ МАМИНІ КАЗКИ ПРО ЗАЙЧИКА ] [ Про автора ]